Радість у випробуваннях

Якова 1:1-8
    Яків, брат Господа нашого Ісуса Христа починає своє послання з підбадьорення людям, які переживали тяжкі випробування, і даний уривок якраз говорить про радість, яку, як це не дивно, випробування приносять. Що ж це були за люди?
   Послання Якова, як це видно з першого вірша, написане до християн, котрі були за походженням юдеями з розпорошення, або діаспори. Юдеї в апостольські часи жили на території практично всієї Ойкумени – цілого світу, відомого тогочасним людям. Це була не лише територія Римської імперії, але й Парфянської держави, до якої входило колишнє Вавилонське царство, де євреї свого часу були в полоні. Грецький географ Страбон писав: «Тяжко знайти в цілому світі місце, де не жили б та не панували юдеї». А юдейський історик Йосип Флавій, в свою чергу, стверджував: «Немає такого міста і такого племені, де не пустили б коріння юдейський закон та юдейські звичаї».
    Ми знаємо, що християнство на початках виникло в юдейському середовищі, а язичники почали масово приходити до Христа дещо пізніше. І це стосувалося не лише Палестини: адже апостол Павло та інші місіонери завжди починали проповідь Євангелії саме з синагоги, коли приходили на нове місце. Тому відсоток віруючих єврейського походження був досить значний в усіх помісних церквах того часу.
    Чому Яків адресує своє послання насамперед віруючим євреям, які мешкали за межами Палестини? Тому що саме їм було найважче в той час. Християни з язичників тоді ще практично не стикалися з гоніннями. Віруючі в Палестині переживали гоніння з боку релігійних вождів, але вони трималися разом і проживали на своїй землі, де й стіни допомагають. А євреї в діаспорі жили по великих містах у компактних поселеннях (гетто), які збереглися в Європі до Другої світової війни, а в країнах Сходу існують і сьогодні. За межами гетто єврей був нікому не потрібним чужаком, для якого не знаходилося місця серед вороже налаштованих поган. Але якщо єврей ставав християнином, то він перетворювався на чужака і для одноплемінників, навіть власних родичів. Його відлучали від синагоги, конфісковували житло та все майно і виганяли з гетто. Він ставав людиною без притулку і засобів для прожиття. Його всі ненавиділи і звідси гнали. Це було дійсно тяжке випробування, про яке згадує також автор Послання до Євреїв (Євр.10:34). І зрозуміло, чому Яків так хвилюється за тих, хто переживає такі скрутні часи.
    Сам Яків був, безумовно, визначним християнським лідером, одним зі стовпів Єрусалимської церкви. Подібно до інших Ісусових братів, Яків не визнавав Його Господом та Месією, увірувавши в Євангелію лише після воскресіння Христа. Будучи християнином, Яків при цьому вважав необхідним для себе особисто виконувати всі вимоги закону, але, звичайно, не для того, щоб заробити спасіння, але щоб мати добре свідчення для юдеїв. І жоден фарисей не міг докорити Якова в тому, що він не досить ревний у ділах закону. Проте Яків ніколи не вимагав виконання закону від християн, які навернулися з поган, вірячи, що людина спасається по благодаті. Він мав досить близькі стосунки з Богом. За свідченням історика ранньої церкви Єгисіппа, Яків був прозваний «верблюдом» через мозолі, які утворилися на його колінах від багаточасового стояння на молитві. Яків загинув від рук войовничих юдеїв у 70-му році, коли римська армія Тита Флавія обложила Єрусалим. Юдейські націоналісти не могли простити впливовому християнському пастирю його відмову підтримати бунт проти римської влади. Перед смертю, під градом каміння, Яків повторив Ісусові слова: «Господи, прости їм, бо не знають, що чинять вони!» Ми бачимо, що життя Якова не було простим, він пройшов через тяжкі випробування і, попри все, залишився вірним Господу. Через те його слово про життя у випробуваннях має особливу вагу.
    Зверніть увагу на титул, яким себе називає Яків у першому вірші: «Раб Бога й Господа Ісуса Христа». Це виглядає дивним на перший погляд. Адже це пише людина, яка займає не останнє місце серед лідерів церкви, зрештою, близький родич самого Ісуса Христа! І, зазвичай, коли хтось пише лист незнайомим людям, він старається всіляко ствердити свій авторитет, в тому числі повідомляючи про свої регалії та титули. Яків же називає себе рабом, так, ніби це найбільш почесний статус. Але в ті часи не було серед людей нижчої істоти, ніж раб. За римським правом раб прирівнювався до худоби, він був просто річчю, яку можна було продати, покалічити, навіть вбити – і не понести за це жодного покарання. Раб не міг володіти ніяким майном, тому що сам був майном, він не міг одружуватися, бо закон не визнавав шлюб між рабами. Одним словом, раб не мав жодних прав і не належав собі, але перебував у повній власності господаря.
    Чому ж Яків (як, до речі, і апостол Павло в посланні до Римлян) підкреслено називає себе рабом? Тому що для Якова називатися рабом Божим було значно почеснішим, ніж хизуватися найвищим людським титулом. Рабами Божими називали себе Мойсей, Ісус Навин, патріархи Авраам, Ісаак і Яків, пророк Ісая, Йов. Яків показує себе послідовником цих великих мужів Старого Заповіту. Крім того, називаючи себе рабом, Яків підкреслює свою повну покору Господу та залежність від Нього. Раб не має нічого свого – всіма його людськими правами володіє господар. Так само, той, хто вірує віддає в Божі руки все, чим він володіє, і навіть власне життя. Тож називаючи себе цим титулом, Яків нагадує своїм читачам, що ставши спасенними учнями Христа, вони вже собі не належать, а є абсолютною Його власністю. І таке розуміння дає можливість зовсім інакше подивитися на ті випробування, які вони переживають. Дійсно, коли хтось вважає себе володарем власної долі, то він сприйматиме будь-яку неприємність в житті перепоною, яку треба конче подолати, або обійти. З іншого боку, якщо ми усвідомлюємо свою залежність від Господа, то розуміємо, що все, що трапляється в нашому житті, відповідає Його волі, а оскільки Він благий, то і все, в тому числі і страждання, спрямовані для нашого кінцевого добра.
    Сьогодні можна зустріти багато людей, котрі вважають себе християнами, і в той же самий час постійно нарікають на труднощі, які трапляються в їхньому житті. Проте Христос ніколи не говорив, що земне життя Його учнів буде легкою прогулянкою: «Страждання зазнаєте в світі, але будьте відважні: Я світ переміг!» (Iв.16:33). Яків говорить про те саме: страждання – не причина для нарікань та зневіри. Навпаки, вони причина для того, щоб радіти! Це може видатися дивним. Природна реакція людини, яка страждає – сум, тривога, розпач. Але Яків пише, про що читаємо у другому вірші: майте повну радість, а не просто радійте. Легко сказати! Як радіти, коли тебе позбавили всього, від тебе відвернулись навіть рідні і друзі, всі ненавидять і переслідують. І навіщо? Навіщо Богові потрібно, щоб я страждав? Невже це принесе Йому задоволення? Більше того, Він хоче, щоб я радів з цього! Це взагалі незрозуміло. Спробуємо розібратися, чому саме ми маємо радіти в скрутні години життя.
   В першу чергу варто звернути увагу на те, як Яків називає ті життєві труднощі, з якими стикнулися його адресати. Це не просто страждання чи неприємності, а випробування. Тобто, це не якісь собі безцільні та незрозумілі муки, але це проблеми, які Бог допускає в нашому житті з конкретною метою. І ця мета – випробувати нас. Слово, яке вжите в оригінальному тексті послання, походить від дієслова, яке означає «впливати з метою виявлення дійсного стану людини або якості предмета». Греки вживали це слово, коли описували пташеня, яке вчиться літати: воно випробовує свої крила. В Септуагінті (грецькому перекладі Старого Заповіту, який використовувала рання Церква) це слово вживається, коли описується візит цариці Савської до Соломона: вона прийшла випробувати ізраїльського царя, щоб зрозуміти, хто він є насправді. Інший загальновідомий приклад вживання даного слова – історія про те, як Бог випробовував віру Авраама, повелівши йому принести в жертву Ісаака.
Коли нову модель військового літака запускають у виробництво, то його теж випробовують. І випробування представляє собою не ординарний політ, подібний до тих, які цей літак постійно робитиме. Льотчик, який проводить випробування, робить речі, на межі можливого: мертві петлі, граничні навантаження швидкості та маневреності. Цілком вірогідно, що цей літак ніколи і не стикнеться з потребою повторити все це у повсякденній практиці польотів, але він мусить бути до цього готовий. А цю готовність можна виявити лише в ході екстремальних навантажень. Такі самі екстремальні навантаження влаштовує для нас Бог, для того, щоб став зрозумілим справжній стан нашого серця, сильні та слабкі сторони нашого характеру, наявність та силу нашої віри. І зрозумілим це має стати в першу чергу для нас самих – адже Бог і так знає всі наші можливості. І тому випробування завжди буде посильне для нас, адже його мета – допомогти нам, але не погубити нас: «Досягла вас спроба не інша, тільки людська; але вірний Бог, Який не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її» (1Кор.10:13).
    Далі Яків пояснює, чому випробування мають породжувати радість для християнина. Він пише про ті позитивні наслідки, котрі випробування приносять у наше життя. У третьому вірші ми бачимо перший плід випробувань – терпеливість. Можна, звичайно поставити під сумнів важливість цієї риси характеру. Наприклад, я можу навчитись терпіти зубний біль, але ж проблема при цьому нікуди не зникне! Потрібно зробити якісь радикальні дії, щоб змінити ситуацію. Але насправді тієї терплячості, про яку пише пастир єрусалимської церкви, цілком достатньо. Ми звикли, що терплячість означає таку собі пасивну здатність змирятись з обставинами, котрі проти нас. Проте використане тут грецьке слово  – означає, насправді, рису характеру, що надає людині здатність не просто переносити труднощі, але й перемагати їх. Язичників протягом століть гонінь християн вражало, що мученики вмирали з піснями, а не в розпачі. Одного християнина, котрий з посмішкою стояв серед полум’я, запитали, чому він посміхається: «Я побачив славу Божу, – відповів той, – і я радий». Згаданий чинник, що створював проблему, може нікуди й не зник. Але якщо я навчився цьому терпінню, то ця проблема для мене, по суті, не існує.
    Зрозуміло, що випробування – це не лише біль або переслідування. Це можуть бути, наприклад, постійні невдачі на шляху досягнення певних цілей в своєму повсякденному житті. Це може бути також і спокуса, пов’язана з одним же й тим самим гріхом, з котрим я втомлююсь боротись. Це може бути навіть хронічна хвороба, як у апостола Павла, котрий тричі просив Господа його зцілити, але отримав від Нього відповідь: «Ні». Всі ці речі відшліфовують нас і мають привести до досконалості, про яку Яків говорить в наступному, четвертому вірші. Можна згадати хороший приклад з галузі кольорової металургії. Майстри плавлять золото, для того, щоб очистити його від домішок. Знаєте коли вже досить його плавити? Коли в цьому золоті як в дзеркалі відобразиться обличчя металурга. Так само і нас Господь буде випробовувати, або «плавити» аж до того часу, коли в нас не почне відображатись характер Ісуса Христа. Звичайно, я далекий від тої думки, що ми зможемо досягнути такого повного уподібнення вже тут, на землі. Наша стара гріховна природа заважатиме нам стати досконалими в усьому, подібно до Христа. З цього, зокрема слідує і те, що «плавитимуть» нас до самої нашої смерті. Але Яків тут говорить про досконалість без недостачі ні в чому лише в тій мірі, в якій ми зможемо її досягти. Мають бути позитивні зміни, в нашому житті, має бути певний прогрес. Це й складатиме позитивний наслідок випробувань.
    Крім досконалості Яків говорить тут також про бездоганність. Це слово у Старому Заповіті вживалось щодо тварини, яку приносили в жертву. Вона не повинна була бути сліпою, кривою, кульгавою, або горбатою. Священик Старого Заповіту теж не повинен був мати аналогічних недоліків. Але Яків тут, звичайно, має на увазі не фізичну досконалість, яка була лише прообразом небесної досконалості. Він говорить про характер зрілого християнина. Того, що переміг спокуси, сумніви, омани. Того, що знайшов втіху в моменти болю і здатність йти далі, жити далі, виконувати те, до чого Бог покликав його на цій землі. Він може навчити цьому інших віруючих і повести їх за собою. Але для того, щоб виявити недоліки свого характеру, та, змінившись, стати зрілим християнином – для цього потрібно пройти через випробування. Це тяжко і неприємно, але іншого шляху немає.
    Отже, ми бачимо, що наслідком випробувань є терплячість, досконалість і бездоганність, причому, як це видно з четвертого вірша, віруючий не має нестачі у цих речах. Але чому ж у нас не завжди виходить долати випробування, тим більше, приймаючи їх з повною радістю? З п’ятого вірша видно, що в даному випадку нам бракує мудрості, і просити її потрібно у Бога. Але про яку мудрість йде мова? У пересічного громадянина мудрість означає нагромадження знань, мудрий – це той, хто багато знає, така собі «ходяча енциклопедія». І на сьогоднішній день люди накопичили дуже багато знань. Більше того, тепер знання дуже доступні. Уже не треба ковтати пилюку серед багатьох томів в бібліотеці, щоб знайти необхідну інформацію. Достатньо лише зайти в Інтернет і запустити пошук, щоб почерпнути те, що ми хочемо знати. Але чи стали люди набагато щасливішими серед такої громади знань? Чи вирішило це їхні проблеми, зокрема проблему випробувань, про яку ми говоримо? Навряд.
    Біблійне розуміння мудрості відрізняється від того, що побутує в світі. Це не багаж інформації і навіть не вміння нею оперувати. Це розуміння і практичні навички, необхідні для життя на славу Божу. Тільки така Божа мудрість дає віруючим можливість з радістю і смиренням переносити життєві випробування. Таку мудрість можна отримати лише у Бога а не з бібліотеки чи Інтернету. Для цього треба лише приходити і просити. І Бог дасть просто, тобто не ставлячи жодних попередніх умов, і без докору: «Ось бач який ти, мудрості тобі не вистачає». Він дасть її щедро, не міряючи. Нібито так легко і просто! Чому ж тоді люди просять мудрості і не отримують її? У шостому і сьомому віршах ми дістаємо відповідь на це запитання. Для Бога немає проблеми дати мудрості стільки, скільки нам потрібно. Проблема в тому, що ми не готові цю мудрість прийняти. Так само, як це відбувається в навчальному процесі. Учбовий заклад може мати найкращих викладачів, чудову бібліотеку, зручне приміщення і все необхідне для плідного навчання. Але якщо студент, що прийшов навчатися, не докладає жодних зусиль з свого боку, він виходить зі стін цього закладу таким, яким він туди прийшов.
    У людини є проблема з прийняттям Божої мудрості. І причина проблеми – брак віри і наявність сумнівів. Це робить нас двоєдушними, про що сказано у восьмому вірші, тобто не постійними у думках та прагненнях. Віра тут – це не просто визнання певних фактів (наприклад, що Бог існує, що Він всемогутній та добрий) але готовність діяти у відповідності з тим, що ми визнаємо. Далі Яків розвине цю ідею. Нижче в тексті послання він говоритиме про мертву віру і справжню віру, яка виявляється в ділах. Тут же нам треба зрозуміти: якщо ми віримо, що існує всемогутній Бог, то з цього випливає те, що Він контролює все, що відбувається у всесвіті. Як стверджував Ісус, навіть волосина з нашої голови не впаде без волі Господа. З іншого боку ми віримо, що Бог є благий. Тобто він не бажає нам зла. І апостол Павло в посланні до Римлян пише, що тим, хто любить Бога, все сприяє на добро. Отже, якщо ми віримо в те, що Бог всемогутній та благий, то ми маємо визнати також і наступне: які б випробування не прийшли в наше життя, як би ми при цьому не страждали, це все нам сприяє на добро. І таке розуміння дасть нам можливість не просто перемагати випробування, але робити це з радістю!
   Таким чином, Яків, раб Бога та Ісуса Христа, котрий посвятив себе в повній мірі Господу, звертається до християн, які проходять випробування, закликаючи їх приймати ці випробування з радістю. Чому? Тому що вони змінюють характер віруючої людини, роблячи її подібною до Ісуса Христа. Вони дають терплячість, досконалість, бездоганність.  Якщо ж у нас не вистачає мудрості їх прийняти і зрозуміти, потрібно з вірою просити Бога і отримати цю мудрість від Нього. Мудрість ця полягає в тому, щоб проходячи випробування діяти згідно Божої волі, а не людських пожадливостей. І нас має тішити думка, що всі ці неприємні речі посилаються нам на добро. Інакше й бути не може, адже нас Бог всемогутній і благий. Я бажаю вам разом з Яковом мати повну радість, коли випробування приходять в наше життя, тому що кожне з них робить нас на крок ближчими до Бога.

д-р. Іван Романюк