Твердині свої стережи

Наума 2:2

    Бог послав пророка Наума в тяжкий для Ізраїльського народу час. Північне царство Ізраїля було зруйноване Ассірійською імперією. Читаючи книгу Наума, ми усвідомлюємо ту подвійну мету, яку прагнув досягнути її автор: по-перше, попередити Ассирію та її столицю Ніневію про суд Божий, що на неї чекає. Бог віддав Ізраїль в руки ассірійців, щоб покарати його за ідолослужіння. Але ассірійці зловживали отриманою владою, ставлячись вкрай немилосердно до ізраїльтян. За це саму Ніневію очікує згуба. По-друге, Наум хоче підбадьорити Ізраїль. Справедливість буде відновлено і мучителі Божого народу будуть покарані. І в очікувані Божого суду Наум закликає Ізраїль зміцнювати свої духовні сили і берегти твердині.
    Твердиня, або цитадель – це серцевина фортеці, найбільш укріплене її місце, огороджене стінами, це фортеця всередині фортеці. Тут збираються останні захисники обложеного міста вже після того, як упали міські мури і ворог прорвався на вулиці. Але в центрі продовжує стояти цитадель, з башт якої летять стріли, а зі стін летить каміння та ллється розтоплена смола на голови нападників. Вони можуть вважати себе переможцями, бо у відрізаних від усього світу оборонців уже немає жодної надії на успіх. Але поки тримається твердиня, місто не може вважатися взятим. І хто знає, можливо саме в цей час на допомогу захисникам вже поспішає союзна армія, яка зніме облогу…
    Але якою б міцною не була твердиня, вистояти до кінця вона може лише в тому випадку, якщо її оборонці будуть терпляче вірити в перемогу. Якщо ж вони похитнуться, засумніваються, тоді падіння твердині неминуче. Не треба забувати і про те, що Бог дає силу вистояти за найскрутніших обставин, і Він може зробити так, що найміцніші стіни не захистять тих, хто на них сподівається. Мури Єрихону були такої товщини, що на їх поверхні цілком могли б розминутися два легкові автомобілі. Але ці потужні стіни впали в той момент, коли ізраїльтяни обійшли місто сім разів згідно з повелінням Божим. Не менш міцними були і стіни Ніневії. Але впали і вони, коли збулося пророцтво Наума про кінець Ніневії, і археологам було непросто знайти засипані піском пустелі залишки цих мурів. А коли прийшов час, то впали й стіни Єрусалиму. Народ Ізраїльський не вберіг своєї твердині.
    Отже, коли Наум говорить про твердині, котрі потрібно зберегти, то він має на увазі, насамперед, віру. Духовна міць в даному випадку вирішує набагато більше, ніж фізична. Недарма цар Соломон написав: «Людина, що стриму немає для духу свого, це зруйноване місто без муру» (Пр.25:28). І ми розуміємо, що не про кам’яні стіни говорив пророк Наум, а стіни людського серця. Головне, що він хотів донести до людей – це необхідність зберегти віру.
Незалежно від того, чи йде мова про Ізраїль, чи про Церкву Христову, у народу Божого, який перебуває у ворожому оточенні безбожного світу, є духовні твердині, стіни яких цей народ має зберегти від здачі ворогові. Що ж це за твердині?
    Неодноразово Старий Заповіт називає твердинею Божого народу самого Господа (Бут.49:24; Повт.Зак.32:4; 2 Сам.22:2; Пс.17:3; 18:15; 27:1; 61:3,7; 70:3; 72:26; 88:27; 91:16; 93:22; 143:1; Прит.10:29; Іс.16:7; 23:14; 26:4). Господь –твердиня наша, скеля наша і Спаситель наш. Якщо Господь – це та фортеця, яку ми обороняємо, чи означає це, що вона може впасти, у тому випадку, якщо вона буде зле оборонятися? Звичайно, що ні. Господь – всемогутній, і ніхто Його не в силах завоювати. Але на жаль, можлива ситуація, коли нездалі оборонці цієї неприступної фортеці можуть втратити захист її стін і опинитися в полоні у ворога. Бог – всемогутній і Його захист нездоланний, але якщо людина слабне духом і губить віру, то найпотужніший захист їй нічим не зарадить.
     Що характерно, в Новому Заповіті слово «твердиня» зустрічається лише один раз: «Зброя бо нашого воювання не тілесна, але міцна Богом на зруйнування твердинь…» (2Кор.10:4). Тобто, тут мова йде не про захист власної позиції, а про здобуття Церквою фортеці ворога – сатани. Нічого дивного в цьому немає: якщо Ізраїль був покликаний тримати глуху оборону від ворога до приходу Христа, то Церква разом з Ісусом Христом йде в наступ і перемагає ворога. Про Церкву в Мат.16:18 сказано, що її не переможуть ворота пекла (у Огієнка перекладено «сили адові», але дослівно мова йде саме про ворота). Тобто не Церква буде ховатися за воротами, але ворог ховатиметься, і ці його ворота не зможуть перемогти, тобто зупинити Церкву!
    Чи можна з вищесказаного зробити висновок, що Церква повинна займатися виключно штурмом ворожих твердинь і не приділяти уваги обороні власних? Зовсім ні. Той, хто надто захоплюється атакою і не дбає про тили, може опинитися в оточенні і втратити все. І якщо Господь у Новому Заповіті ставить нове завдання – йти вперед, і приділяє саме цьому завданню особливу увагу, то це не значить, що давнішє повеління скасоване. Воно залишається актуальним за замовчуванням. Тому слова Наума про оборону твердинь так само важливі для нас сьогодні, як і для його перших читачів.   
    Якщо наша твердиня – Господь, то закономірно виникає питання: а що, власне кажучи, нам необхідно зберігати? Що саме забезпечує наше перебування під захистом стін непереможної фортеці?
    Міркуючи над цим питанням, ми звернемо увагу на три духовних цінності, які забезпечують наше перебування у твердині: слово Боже, правдива віра, виконання заповідей Божих. Якщо ми пильно подивимося на ці важливі речі, а також на міру їхньої присутності в нас самих, тоді нам буде доступне глибше усвідомлення сили твердині, в якій ми збережені від стихій світу цього.
    Найперша цінність, яка захищає нас і допомагає нам перебувати у твердині – це слово Боже. В залежності від того, настільки глибоко ми перебуваємо у слові нашого Господа, а Його слово в нас, настільки ми є захищеними в стінах нездоланної твердині. Але дія цього слова не обмежується функцією нашого захисту. Воно дає нам можливість правильно бачити шлях, який приготував для нас Господь. «Слово Твоє – Світильник нозі моїй» (Пс.118:105).
    Тому Писання, через яке Бог повідомив людям все, що Він вважав за потрібне, постійно діє в житті віруючої людини, яка в ньому перебуває. Саме воно породжує віру в наших серцях: «Тож віра від слухання, а слухання через Слово Христове» (Рим.10:17). Писання навчає нас істинам, від яких залежить наше вічне життя. Воно докоряє нам і виправляє нас, коли ми йдемо невірним шляхом (2 Тим.3:16). Але воно також і підбадьорює нас у скрутну хвилину і дає силу долати труднощі та спокуси.
    Ісус Христос неодноразово підкреслював важливість слова Божого для тих, хто прагне бути Його учнями: «Як хто любить Мене, той слово Моє берегтиме, і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього, і оселю закладемо в нього» (Ів.14:23). Отже міра нашої любові до Господа визначається тим, наскільки ми заглиблені в Його слово. В іншому тексті сказано, що все Писання (тобто, Старий Заповіт) говорить про Ісуса Христа, так само, як і Новий Заповіт, що був написаний вже після того, як Ісус залишив цю землю. Якщо ми когось любимо, то безумовно, прагнутимемо дізнатися про нього якомога більше. Якщо ми любимо нашого Господа, то будемо наповнювати своє серце словами Біблії, тому що нам більше немає звідки черпати знання про Ісуса Христа.
    Виникає просте запитання: а що означає перебувати у Слові Божому? Відповідь наступна:  по-перше, учень Ісуса Христа має любити читати слово Боже, по-друге, читати його постійно та систематично, по-третє читати все Писання від початку до кінця.
    Іноді можна почути наступне: «Добре, що цей брат хоч іноді читає щось з Біблії, тому що багато хто не відкриває її взагалі». Але це неправильний підхід. Якщо пастирі будуть ставити для віруючих планку на рівні «читайте хоч щось», то ці віруючі та церкви, до яких вони належать, будуть мати великі духовні проблеми. Якщо рослина не отримуватиме з ґрунту всього комплексу поживних речовин та мікроелементів, то вона виросте немічною, кволою і не принесе доброго плоду. Так само, християнин, котрий не перебуває постійно в слові і не отримує духовну поживу в повному об’ємі, у вигляді всього Писання, він не буде духовно здоровим. Він буде духовним інвалідом. А інвалід не може бути воїном, що захищає ту твердиню, до якої його поставили.    
    В часи, коли атеїзм був державною політикою, дістати Біблію чи бодай Новий Заповіт було непросто. І все одно віруючі знаходили вихід з ситуації – позичали Біблію один у одного, навіть переписували від руки цілі книги. Зараз немає жодної проблеми в тому, щоб мати Біблію в домі, але далеко не всі люди прагнуть того. І навіть якщо вони мають Біблію, то далеко не завжди її читають. Свого часу на Закарпатті була мода – тримати у будинку на видному місці Біблію великого формату. Про цю Біблію дбають, постійно витирають з неї пил, але ніколи не читають. Взагалі, Біблія може багато розповісти про свого власника. Іноді можна побачити, що її відкривають в одному місці – наприклад, є зачитані сторінки там, де знаходиться книга Псалмів, а інші сторінки сяють білизною. Цілком очевидно, що комплексне та систематичне читання Писання не стало для таких християн звичкою, і це має сумні наслідки в першу чергу для них самих.
    Пророк Осія говорив: «Погине народ Мій за недостаток знання». Ситуація наступна: люди покаялись, охрестились, навіть постійно відвідують Дім Молитви, але не читають Святе Писання, не думають над ним і не живуть відповідно до нього. І тому вони не можуть зберегти Свою твердиню.
    Отже, для того, щоб християнин міг зберігати твердиню і стояти в ній, йому необхідно: мати власну Біблію, виділяти постійний час для читання Біблії (найкраще вранці, коли думки ще не захаращені повсякденними турботами), скласти план читання Біблії та дотримуватися його, і, безумовно потрібно молитися перед читанням і після читання. Адже читання Писання – це не просте засвоєння інформації, а розмова людини з Богом. Потрібно просити, щоб Дух Святий відкрив нам те, що Він хоче донести до нас через той чи інший біблійний текст.
    Наступна важлива духовна цінність, яка зберігає нас у твердині – це віра. Звісно, ми не можемо відділити нашу віру від Слова Божого. Саме воно є джерелом віри, в чому переконаний апостол Павло: «Тож віра від слухання, а слухання через Слово Христове» (Рим.10:17). Зрозуміло, що не може бути віри без усвідомлення того, в що ми віримо, а таке усвідомлення дає лише Писання.
    Віра – це основна духовна якість, яка дає можливість пізнавати Бога. Дуже часто люди намагаються побудувати відносини з Богом використовуючи власні, людські засоби. Ми бачимо в Писанні багато прикладів, коли люди хотіли наблизитись до Бога виконуючи діла закону та різноманітні обряди і ритуали – такими були фарисеї та інші юдеї, котрі виявляли релігійну ревність. Але апостол Павло в посланнях до Римлян та Галатів ясно показав, що шлях діл закону та виконання обрядів не дає можливості подолати прірву гріха, яка відділяє людину від Бога. Стародавні гностики покладалися на таємне знання, яке, нібито, давало наближення Бога та спасіння. В світі існує більше п’яти тисяч релігій, і всі вони говорять про те, що шлях до Бога лежить або через діла закону та обряди, або через таємне знання. Але це все омана. «Без віри догодити Богу неможливо» (Євр.11:6). Без віри неможливо бути в Христі Ісусі. Лише Євангелія, котра не є таємною, але відкрито проголошується всьому творінню, та віра, котру приносить в серце людини ця Євангелія дають пізнання Бога і спасіння.
   Коли ми читаємо 11 розділ послання до Євреїв, ми усвідомлюємо всю важливість віри для нашого перебування у Божій твердині. Тут сформульовані важливі істини, які стосуються християнської віри, і в той же час наведено перелік героїв Старого Заповіту, в житті яких ці істини працювали. Тому нам варто звернути увагу на основні характеристики справжньої віри, які відкриті у цьому розділі.
    Перша з них: «Віра – це підстава сподіваного» (Євр.11:1). Це означає, що людина, котра вірить, має абсолютну впевненість у виконанні Божих  обітниць, котрі стосуються майбутнього. Так, нібито ці обітниці збулися вже сьогодні. Прикладом такої віри служить Авраам. Йому та його нащадкам була обіцяна земля Ханаану, і Авраам повірив Богові і пішов туди. За час свого життя Авраам набув у цій землі у власність лише печеру, у якій було поховано його дружину. Але Авраам без всяких сумнівів прийняв Божу обітницю і перебував все життя у наметах, кочуючи по обітованій землі. Церкві Бог не обіцяв землі – Він обіцяв нам небеса. І ми впевнені, що отримаємо обіцяне, хоча для нас це майбутнє. Але це майбутнє стало реальністю вже сьогодні саме завдяки вірі.
    В цьому ж вірші ми бачимо слова: «Доказ небаченого». Людина яка істинно вірить, має ясну впевненість в тому, що речі, які вона ніколи не бачила і навіть уявити не могла, є повністю реальними, тому що вони їй обіцяні Богом. Такою людиною був Енох. Він народився і жив у світі, в якому вже панувала смерть. Жодна людина на землі не могла її уникнути, і ніде не було зафіксовано випадку, щоб хтось жив вічно, не бачачи смерті. Але Енох повірив Богові, що він не побачить смерті. І по вірі своїй був взятий живим на небо. Нам теж обіцяно вічне життя, незважаючи на те, що ми пройдемо через смерть (крім тих з нас, хто застане підхоплення Церкви). Але хоч ніхто з нас досі не бачив воскресіння з мертвих, ми віримо в те, що це станеться обов’язково – адже Ісус сказав недаремно: «Хто вірує в Мене, хоч і вмре, буде жити» (Iван.11:25). Так само, ніхто з нас не бачив акту творіння світу. Людина може створювати різні речі, але для кожної з цих речей потрібні вже існуючі матеріали та докладання до цих матеріалів наперед спланованих фізичних дій. Але ми дізнаємося з Писання про те, що Бог створив світ з нічого, лише Своїм словом (Євр.11:3). І ми приймаємо цю істину, хоч вона лежить за межею наших уявлень про природу.
    В другому вірші цього ж розділу написано: «Бо нею засвідчені старші були». Ми не перші, чиє життя базується на вірі в Божі обітниці. В усі часи, відносини людей з Богом базувалися виключно на вірі: «Праведний житиме вірою своєю» (Ав.2:4). Церква має значно глибше та детальніше Боже об’явлення, ніж люди, котрі жили в минулі епохи. Але природа віри залишається незмінною, так само як і згаданий вже принцип: догодити без віри Богу неможливо.
    Важливо при цьому розуміти, що віру потрібно берегти, адже вона в свою чергу зберігає для нас нашу твердиню. Від чого потрібно берегти віру? Від сумнівів, які можуть її зруйнувати. Людина, яка сумнівається, подібна до морської хвилі, пише Яків. Така людина ніколи не збереже свою твердиню. Але коли ми будемо стояти в вірі, то ми будемо в цій твердині перебувати.
    Всього в цьому розділі 23 рази повторюється слово «віра» і згадується 45 великих діл, створених вірою. На це варто звернути увагу: справжня віра, про яку говорить Писання, завжди пов’язана з ділами, котрі показують її істинність. Звісно, багато людей жорстоко помиляються, заміняючи віру ділами і покладаючись на власні заслуги, а не на Божі обітниці. Але не менша помилка – стверджувати, що віра і діла ніяк не пов’язані між собою. Це не так. Саме про це пише Яків: «Чи віруєш ти, що Бог один? Добре робиш! Та й демони вірують, і тремтять. Чи хочеш ти знати, о марна людино, що віра без діл мертва?» (Як.2:19,20). По-справжньому віруюча людина робить добрі діла не для того, щоб отримати прихильність Бога, а тому що така її нова природа в Ісусі Христі. Діла нічого не дають в плані спасіння та відносин з Богом, але їхня відсутність говорить про те, що людина насправді не має спасаючої віри, тої самої віри, яка дає нам можливість перебувати у Божій твердині.
    Виходячи з цього, потрібно звернути увагу ще на одну важливу духовну цінність, яка тримає нас у Божій твердині – це виконання Божих заповідей. Важливо ще раз підкреслити, що наше бажання виконувати ці заповіді – не причина наших відносин з Богом, але їх наслідок. Ми прагнемо до послуху Богові, тому що знаємо і любимо Його. Цінність цих заповідей якраз полягає в тому, що вони – від Бога, і були дані Ним в першу чергу для нашого ж блага. Це розумів цар Давид: «Яке то солодке слово Твоє для мого піднебіння, солодше від меду воно моїм устам! Від наказів Твоїх я мудріший стаю, тому то ненавиджу всяку дорогу неправди!» (Пс.118:103-104).
    Ми звикли до ствердження, що Христос – кінець Закону. І це дійсно так. Ісус Христос єдиний, Хто виконав закон до кінця, і лише Його праведність дає нам змогу стояти перед Богом і мати з ним стосунки. Жодна людина нездатна це зробити, виправдатися перед Богом ділами закону не зможе ніхто. Але цінність закону полягає не в тому, що він має стати засобом для спасіння. Цього ніколи не передбачалося. Ціль закону полягає в тому, що він показує, по-перше, нашу гріховність, по-друге, праведний Божий характер. І якщо ми спасенні Богом по благодаті через жертву Христа і народжені від Духа Святого, то в наших серцях обов’язково буде прагнення наслідувати характер небесного Отця. Саме тому ми прагнемо виконувати Божі заповіді, а це, в свою чергу допомагає нам зберігати себе у Божій твердині, під міцним панцирем, що захищає нас від небезпек, які несуть гріх та спокуси.
    Коли ми говоримо про заповіді, то маємо на увазі, звичайно, не закон Мойсея, котрий був вихователем Божого народу до Христа. А тепер він дійсно втратив своє значення. Зрештою, цей закон включав у себе багато ритуальних та цивільно-правових норм, котрі були актуальні та потрібні лише для Ізраїля саме в ті часи. Але Ісус натомість приніс нові заповіді, котрі вміщають у себе всю моральну складову закону Мойсея, і навіть більше: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе. На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять» (Матв.22:37-40). Також у Івана ми читаємо: «Оце Моя Заповідь, щоб любили один одного, як Я вас полюбив». (Ів.15:12-17).
    Той, хто любить Бога і свого ближнього, ніколи не стане мислити проти них зла. Саме це мав на увазі Августин Блаженний, коли говорив: «Люби Бога – і роби, що хочеш». Це саме ті заповіді, виконання яких Ісус Христос хоче бачити у Своїх учнях. Той, хто любить Бога і ближнього, завжди перебуває в Божій твердині.
    Таким чином, ми побачили всю важливість нашого перебування під Божим захистом – у Його твердині. Заклик пророка Наума – берегти твердиню – залишається для нас актуальним. І ми побачили засоби, котрі забезпечать нам це перебування – це заглиблення в Боже слово, наявність істинної віри та виконання заповідей, які нам залишив Ісус Христос.

д-р. Іван Романюк