Альтернативи любові нема

І Кор.13:1-8; 13
    Так уже влаштоване людське життя, що нам постійно доводиться робити вибір. Цей вибір може бути дрібним, повсякденним, коли ми обираємо, яку краватку одягнути чи що приготувати на сніданок. Іноді ми опиняємося перед більш поважним вибором, коли мова йде про нашу майбутню професію чи супутника життя для створення сім’ї. Найсерйозніший вибір людина робить, коли мова йде про духовні питання, пов’язані з вірою та вічним життям.
    Суть вибору полягає в тому, що людина завжди має справу с кількома альтернативами, тобто різними варіантами наслідків зробленого вибору. І ми дивимось на ці альтернативи, і порівнюємо варіанти розвитку подій. Дуже легко робити вибір між добрим і поганим, набагато важче між поганим і ще гіршим. Не менш складний вибір і між добрим і ще кращим. Він часто збиває людей з пантелику.
    Здавалось би, що може бути кращим, ніж любов? Це абсолютно позитивна річ, яка подобається абсолютно всім. Але на практиці далеко не всі люди її обирають. Це пов’язано з тим, що любити іноді досить-таки непросто, а також з тим, що люди знаходять альтернативу любові. Тобто, часто їм здається, що є речі кращі, важливіші, привабливіші, ніж  любов. Звісно, поняття «любов» є багатогранним, але, наприклад, якщо звернути увагу на такий аспект любові, як відносини між чоловіком і жінкою, то можна зауважити, що дуже часто при створенні сім’ї першу роль грає не любов (як, здавалось би, мло б бути), а зовсім інші мотивації.
    Можна навести багато прикладів, які показують, що любов при виборі супутника життя має альтернативу, яка дійсно працює. Мій сусід, батько мого товариша, одружився тому, що його наречена отримала у спадок землю, і це дозволило йому покращити свій матеріальний стан. Можу пригадати випадок, коли один з молодих людей одружився тому, що вже прийшов час, а дівчина, яку він вибрав, просто мала добрий характер. І ці сім’ї цілком нормально існують.
    Але якщо ми говоримо про любов Божу (агапе) то нам потрібно визнати, що гідної альтернативи такій любові не знайти. Певна річ, якщо розуміти альтернативу як щось рівноцінне, або краще, ніж те, від чого ми відмовляємось. І звичайна любов, яка виникає між людьми дійсно може мати альтернативи, тому що вона не є досконалою. Вона, як всі почуття, носить тимчасовий характер, не є постійною, несе в собі елемент людського егоїзму. І саме це спонукає людину шукати опору в чомусь іншому. Але любов Божа настільки неперевершена та досконала, що просто неможливо собі щось подібне за неї. В світі є багато добрих, приємних речей, а також  цінностей, до яких багато хто прагне. І у всіх цих речей є альтернатива, але Божа любов її немає. Чому? Спробуємо в цьому розібратися.
    Найперше, на що варто звернути увагу – це те, що ця любов є відображенням характеру самого Бога. А Бог досконалий в усьому. Через те нічого кращого від неї бути не може, як в дійсності, так і в уяві. Вияви Божої любові – це насамперед Божа доброта, або благість. Недарма Ісус говорив: «Ніхто не є Добрий, крім Бога Самого» (Мат.19:17). Дійсно, людина, навіть найдобріша і найгуманніша, все-таки не позбавлена упередженості. Одних людей вона любить більше, а інших – менше, відповідно і турбується вона про «своїх» більше, ніж про «чужих». «Я не сонце, всіх не обігрію» –  така приказка не є проявом цинізму, але простою констатацією факту. Але небесний Отець «…Наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних» (Мат.5:45). Він абсолютно однаково любить всіх, і турбується про всіх, причому повністю незалежно від того, як ці люди до Нього ставляться. Навіть, якщо вони ненавидять Бога, або відмовляються вірити в Його існування.
    Крім того, доброта людини обмежена, тому що обмежені її можливості. Навіть якщо нам хотілось би допомогти всім, хто цього потребує, ми не зможемо цього зробити, і нам доводиться робити вибір, як правило, на користь того, хто нам дорожчий. Але можливості Отця нічим не обмежені, і кожен отримує від Нього все необхідне.
    Нарешті, недосконалість людської любові є наслідком того, що людина далеко не завжди знає дійсні потреби інших. І часто буває так, що щиро прагнучи виявити любов до ближнього прийшовши йому на допомогу, ми насправді можемо зашкодити цій людині. Прикладом тут може слугувати «сліпа» батьківська любов. Батьки задовольняють всі забаганки своєї дитини, бо не хочуть її засмучувати, вони весь час бережуть її від життєвих труднощів, які послані для того, щоб виховати її характер, і як наслідок дитина вступає в доросле життя безвольною, егоїстичною, з неправильною самооцінкою. І це шкодить в першу чергу їй самій. А ось Бог знає все, в тому числі і те, що насправді потрібно кожній людині, навіть якщо сама людина цього не усвідомлює. Через те Божа любов завжди доречна, а її вияви – своєчасні.
    Таким чином, ми бачимо, що Божа любов у всій повноті самим безпосереднім чином пов’язана з Його всемогутністю і всезнанням. З чого можна зробити висновок про те, що як би ми не прагнули зрівнятися з Богом у любові, але задовольнити це прагнення ми зможемо. І навіть на небесах, коли ми позбудемося гріховної зіпсованості нашої природи, любити так як Бог все одно ми не зможемо. Але чи означає це, що нам навіть не потрібно прагнути до цього? Звичайно, що ні. Адже Ісус закликав Своїх учнів: «Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!» (Матв.5:48). Це ціль, до якої ми маємо прагнути – бути досконалими в любові в рамках наших людських можливостей. І якщо людина невіруюча, невідроджена в принципі не може мати в собі любові , то про християн апостол Павло пише: «Любов Божа вилилася в наші серця Святим Духом, даним нам» (Рим.5:5). Ми можемо любити інших подібно до того, як любить Бог, хоч і не зможемо з Ним в цьому зрівнятися.
    І недарма апостол, пишучи до Коринтян про дари Святого Духа в тринадцятому розділі зупиняється на Божій любові і дає її характеристики. Це – риси Божого характеру, але це так само риси характеру християнина, який наслідує в цьому Бога. І наслідує не власними силами, а отримавши таку здатність в дар від Святого Духа – дар, який вищий ніж мови, пророцтва, знання чи будь-які інші дари. Всі ці дари без любові не мають жодної цінності, що і підкреслює Павло в даному тексті (1 Кор.13:1-3). Сумно коли християни, міркуючи про те, чим відрізняється віруючий від невіруючого, стверджують, що таким критерієм є говоріння «іншими мовами» або вміння пророкувати. Насправді головною ознакою правдивого християнина є його уподібнення Богові в любові. Якщо ви маєте в собі цю любов, то ви – відроджені християни. Якщо ні – вам потрібна Євангелія, покаяння і народження згори. Тільки Божа любов свідчить про вашу віру, і тому жодної альтернативи цій любові немає!
    Подивимося детальніше на характеристики Божої любові, які дає апостол Павло тут, в 1 Кор.13:4-7, щоб переконатися в тому, в якій мірі ця любов присутня в нашому характері.
    Найперша якість, через яку виявляється Божа любов – це довготерпіння. Якщо ми подивимося на вживання цього слова в оригінальному тексті Нового Заповіту, то зауважимо, що воно ніколи не стосується обставин, але лише людей. Тобто, неправильно буде говорити, що довготерпить той, хто без нарікань приймає всі життєві труднощі та випробування. Це зовсім інша духовна якість, про яку Павло згадує нижче, у сьомому вірші. А тут мова йде про терпіння щодо тих людей, які чинять нам зло. Таким є сам Бог, що терпить невдячність і богохульство з боку невіруючих людей. Він не знищує їх і не відправляє до пекла, на що вони, поза всякий сумнів, заслуговують. Бог чекає їхнього покаяння і дає їм шанс на спасіння. Ми бачимо також, що Господь виявляє довготерпіння і до віруючих, коли вони спотикаються та грішать.  Він завжди готовий прощати нас, якщо ми щиро каємося і дати нам сили для того, щоб залишити гріх.
    Довготерпіння було притаманне характеру Ісуса Христа. Найбільш яскравий приклад такого довготерпіння – молитва Ісуса на Голгофі за своїх вбивць: «Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони!» (Лук.23:24). Якщо ми послідовники Христа, ця риса Його характеру має бути притаманна нам з вами. Якими б впертими і лихими не були навколишні люди, ми маємо ставитися до них так, як Бог ставиться до нас, тобто довготерпіти та прощати. І коли Петро спитав Ісуса, чи не сім раз на день потрібно прощати свого брата, Ісус відповів: « Не кажу тобі до семи раз, але аж до семидесяти раз по семи!» (Мат.18:22). Довготерпіння Господа безмежне, таким має бути і наше довготерпіння.
    Наступна якість Божої любові – це милосердя. Воно виявляється в тому, що Бог у Своєму ставленні до людини керується не її заслугами, а її потребами. Люди, як правило, виявляють схильність до тих, хто добре до них ставиться. Ми охоче робимо добро тим, хто робить добро нам. Такій людині ми готові прийти на  допомогу в скрутну хвилину, пробачити їй борг або помилку: адже вона заслуговує на позитивне відношення з нашого боку. Цей принцип ясно сформулював Ентоні Ла Вей як заповідь в своїй «Сатанинській біблії»: «Милість до тих, хто її заслуговує». Щодо тих людей, які причинили нам зло, ми ставимося «по справедливості», тобто, якщо навіть не мстимося, то відвернемося вбік тоді, коли вони опиняться в тяжких обставинах. І звісно, зі всією суворістю засудимо їхні прогріхи. Але Бог готовий виявляти милосердя навіть до найгіршого грішника.
    Ця сама риса притаманна характеру Ісуса Христа. Пророк сказав про Месію наступне: «Він очеретини надломленої не доломить, і ґнота тліючого не погасить, буде суд видавати за правдою» (Iс.42:3). Можна пригадати багато випадків, коли Ісус виявляв милосердя до великих грішників, від яких відвернулися благочестиві ревнителі закону. Такими грішниками були Закхей, Марія Магдалина і багато інших, чиї імена нам невідомі. Варто пригадати історію, записану у восьмому розділі Євангелії від Івана. Вона оповідає про жінку, яку було звинувачено в перелюбі, і яку релігійні моралісти прагнули побити камінням, поклавши при цьому на Ісуса тягар винесення обвинувачувального вироку. Проте Ісус зміг і в тій ситуації виявити милосердя таким чином, що ніхто з тих моралістів не мав у чому Йому дорікнути. Чи багато з нас в подібній ситуації були б здатні виявляти стійкість у милосерді до кінця, так, як це зробив Ісус? Чи все-таки ми схилися б до думки юрби, яка вимагала кари? А чи змогли б ми були милосердними тоді, коли мова йшла не про гріх взагалі, а про гріх, вчинений проти нас особисто? Це дуже складні запитання, і лише наявність в наших серцях Божої любові може гарантувати тверду позитивну відповідь на них.
    Наступні вісім характеристик Божої любові мають в собі заперечну частку «не». Тут йде мова про риси характеру, які категорично несумісні з любов’ю (). Якщо ці речі знайшли місце в нашому житті, то в ньому не буде місця для такої любові.
    Апостол Павло пише, що любов не заздрить. Заздрість – це огидна риса характеру, яка, тим не менш притаманна всім людям в тій чи іншій мірі. Більшість людей прагнуть набувати гарних і приємних речей, подібних до тих, якими володіють інші, або кращих від них. І якщо наш сусід збудував будинок на два поверхи, ми будемо прагнути звести на три. І навіть весілля чи похорон ми прагнемо провести так, щоб було «не гірше, як у людей». Але буває і так, що заздрість у певних осіб набуває патологічного характеру. Вони не просто прагнуть щось здобути, але їх обурює сам факт, що хтось володіє чимось тим, чим не володіють вони, і це стосується як матеріальних речей, так і нематеріальних, таких як здоров’я, сімейне щастя і тому подібне. Такі люди вважають жахливою несправедливістю те, що комусь ведеться більше, ніж їм. Як кажуть в народі, вони «радіють, коли у сусіда хата горить, або корова здохла», саме тому, що вважають такі лиха виявом справедливості. Але при цьому найбільшими жертвами заздрості є, як не дивно, якраз її носії. Вже не одного заздрісника накопичений в душі негатив передчасно звів в могилу. Адже і лікарі визнають, що подібний емоційний стан, якщо людина перебуває у ньому постійно, є причиною виникнення та поглиблення багатьох хронічних хвороб. Недарма Соломон у Приповістках порівнює заздрість з гниллю кісток, яка непомітно для інших руйнує людське тіло. Але найгірше те, що заздрісник не може нікого любити.
    Наступні негативні якості на які звертає увагу апостол Павло – величання і надимання. Це є прояви гордості, того самого гріха, який привів до падіння Люцифера, помазаного херувима, що знаходився у Божій присутності. Надимання – це внутрішній вияв гордості, коли людина має неадекватну, завищену оцінку власної особистості, а інших вважає за ніщо. Апостол Павло попереджає віруючих проти цього: «Через дану мені благодать кажу кожному з вас не думати про себе більш, ніж належить думати, але думати скромно, в міру віри, яку кожному Бог наділив» (Рим.12:3). Надимання безпосередньо пов’язане з заздрістю і є її причиною, адже заздрить той, хто вважає себе гідним набагато більшого, ніж він має.
    Величання – це вияв тої самої гордості, спрямований назовні, до стосунків з іншими людьми.  Якщо в нашому серці поселилася гордість, ми прагнутимемо довести всьому світові, що він нас недооцінює, що ми гідні кращої долі, ніж маємо. Зрозуміло, що прагнучи реалізувати себе, досягнути вершини, ми будемо розштовхувати ліктями тих, хто нас оточує. Про яку любов може йти мова у такій ситуації? Варто пам’ятати, що навіть учні Христа не уникли цієї спокуси, сперечаючись дорогою про те, хто з них більший. Безумовно, Ісусові було сумно почути таке. Заради справедливості все ж потрібно зазначити, що це трапилося ще до дня П’ятидесятниці, до того, як Дух Святий пролив Божу любов у їхні серця.
    Якщо людське серце поневолила гордість, це буде видно з поведінки в повсякденному житті. Зверхнє відношення до оточуючих обов’язково виявить себе в хамському ставленні до них. Грубість, насмішки, сварливість стають візитною карткою такої особи. Зрозуміло, що ні про яку Божу любов у серці тут не може бути і мови. Через те Павло підкреслює, що любов не поводиться нечемно. Ісус Христос ніколи не хамив навіть тим людям, які Його ненавиділи і готували для Нього різні підлі пастки. Ввічлива поведінка, яка свідчить про нашу любов до людей, є добрим свідченням для невіруючих. Так, одна сестра свідчила, що першим кроком до прийняття Євангелії став конфлікт, який трапився, коли вона стояла в довгій черзі за якимись покупками. Настрій у неї був поганий, товар уже закінчувався, і тому вона не втрималась і нагрубила чоловікові, який помилився з місцем у черзі. На її здивування, цей чоловік не став грубити у відповідь, але вибачився і розповів цій жінці про Ісуса Христа, Який любить кожного грішника. Така поведінка настільки її вразила, що жінка зацікавилася Євангелією і прийшла до Христа в кінцевому підсумку.
    Ми живемо у світі, де нормою життя став егоїзм. Люди шукають найперше як догодити своїм бажанням і зовсім не соромляться цього. «Своя сорочка ближча до тіла» – таке можна почути дуже часто. Але Божа любов і егоїзм несумісні. Через те апостол підкреслює, що любов не шукає тільки свого, а в листі до Филип’ян пише: «Нехай кожен дбає не про своє, але кожен і про інших» (Фил.2:4). Якби Ісус Христос шукав тільки свого, то Він не відмовився б від пропозиції диявола отримати владу над світом, лише поклонившись йому. Але Ісус вибрав шлях хресної смерті саме тому, що думав в першу чергу про людство, яке перебуває у полоні гріха. Павло не говорить тут про те, що віруючий має повністю забути про власні потреби, але він повинен турбуватися і про потреби інших, як про свої власні.
    Наступна риса характеру людини, яка має в собі Божу любов – це відсутність схильності до гніву. Той, хто любить не сердиться на людей, не дратується при спілкуванні з ними. Грецьке слово, використане в оригіналі, власне і означає «дратуватися». Хтось сказав, що для того, щоб побачити, якою людина є всередині, потрібно її поставити в ситуацію, яка зазвичай викликає гнів. Бог часто і ставить віруючого в подібні ситуації саме для того, щоб він міг зрозуміти, чи дійсно любов Господа перебуває у його серці. І якщо невіруючий ще може виправдовувати свою дратівливість особливостями темпераменту, чи зовнішніми обставинами, то у християнина подібних виправдань бути не може, тому що любов не залишає для гніву місця.
    Любов також не думає лихого. Слово «», вжите в оригінальному тексті, є бухгалтерським терміном. Так називався запис, зроблений у книгу обліку для того, щоб не забути про якусь важливу річ, наприклад про суму грошей, яка була дана комусь в борг. Багато людей так само надовго відкладають у пам’яті вчинене їм зло, очікуючи можливості за нього відплатити тим самим злом. Але якщо наше серце наповнене Божою любов’ю, у ньому не знайдеться місця для того, щоб пам’ятати лихе і готувати помсту. Якщо ж наш розум наповнений лихими спогадами і планами, то про яку любов може йти мова в даному випадку?
    Останнє «не», яке Павло вживає в даному тексті – любов не радіє з неправди. Всяка неправда походить від диявола, і люди, котрі неправду говорять і чинять, є його слугами. Визнають вони цей факт чи ні, діла це не міняє. Зрозуміло, якщо ми радіємо тому, що з кимось вчинено несправедливо, то ми стаємо співучасниками цієї неправди. Зрозуміло також і те, що ми не маємо в собі Божої любові, яка б ніколи не допустила таких речей в нашому житті. Більше того, любов не просто пасивно заперечує неправду, але активно їй протистоїть, тому що апостол доповнює своє твердження фразою «але тішиться правдою». Слово «», перекладене як «тішиться», можна буквально перекласти як «співрадіє», тобто «розділяє з кимось радість». Християнин отримує радість не від споглядання чужої біди, як це водиться серед невіруючих людей, але від радості іншого, яка є результатом торжества правди. Той, хто любить людей, буде доносити до них правду і чинити праведні діла.
    У сьомому вірші Павло вживає чотири рази слово «все», що підкреслює нічим не обмежену глибину Божої любові. Вона все зносить, або якщо перекласти буквально, все приховує. Тут, звичайно, не йде мова про те, що любов закриває очі на гріх. Якщо ми не бажаємо виправити брата чи сестру, котрі впали в гріх, це означає, що ми їх не любимо, бо не бажаємо їм добра. Але часто дух критиканства, дрібна прискіпливість до помилок ближнього не сприяють тому, щоб ці помилки були виправлені та породжують відчуження і конфлікти. Любов завжди готова надати другий шанс тому, хто спіткнувся чи згрішив проти нас. В переносному значенні можна розуміти це слово і так, як його переклав Огієнко – любов зносить або терпить те зло, яке люди нам чинять. Так, Ісус Христос терпів насмішки і тортури з боку тих людей, заради спасіння яких Він прийшов на цю землю.
    Любов в усе вірить. Знову таки, це не означає готовність закривати очі на явний обман з боку будь-якого шахрая. Адже і апостол Петро радить, виявляючи любов, докласти до цього пильність (1 Пет.1:5), а Ісус Христос хвалить церкву в Ефесі за те, що вони зуміли розпізнати лжевчителів (Об.2:2). І Дух Святий дає нам мудрість для того, щоб бути пильними і розпізнати обман. Але любов неможлива без довіри, причому ця довіра має два виміри.
    По-перше, це довіра до Бога. Вона має бути абсолютною, тому що Бог не може ані бажати нам зла, ані помилятися у бажанні добра. Авраам любив Бога, і тому довірився Богові, аж будучи готовим принести в жертву власного сина. Віра у доброту і всемогутність Господа дала йому впевненість в тому, що Бог навіть може воскресити Ісаака з мертвих (Євр.11:19), хоча такого у всесвіті ще ніколи не траплялося.
    По-друге, це довіра до ближнього, найперше до наших братів і сестер у Христі. Часто буває так, що наша недовіра до людей робить їх ненадійними. Якщо ж ми довіряємо їм, то це робить людей більш відповідальними. Якщо мій брат у Христі щось стверджує, я знаю, що це правда – адже, любов Божа, що перебуває у ньому не залишає місця для неправди. А якщо він не той, ким мав би бути, я нічого змінити тут не можу, можу лише молитися за його покаяння. Є речі, котрі ми не можемо змінити, але потрібно довіряти людям. Недовіра здатна зруйнувати будь-які людські відносини і будь-яку справу, яку ми робимо разом.   
    Любов сподівається всього, тобто не втрачає надії навіть у найбільш безнадійних ситуаціях. Згадаймо про те, що Ісус Христос, навіть знаючи до кінця, ким є Юда Іскаріот, і добре розуміючи його зрадницьку натуру, до останнього моменту намагався достукатися до його серця, попереджаючи про наслідки зради і прагнучи пробудити у нього волю до каяття. В даному випадку надія виявилася марною. Але можна пригадати багато випадків, коли люди, на яких всі, котрі їх знали, вже «поставили хрест», вважаючи пропащими, тим не менш приходили до Бога і ставали добрими служителями. Людська надія і любов завжди має межі, але Бог завжди готовий надати кожному другий шанс, тому що Його любов ніяких меж не має.
    Любов також усе терпить, і слово, яке тут використане говорить не про тупу покору обставинам, а про готовність перемагати своїм терпінням. Всьому світові стала відома історія життя чоловіка на ім’я Нік. Він був інвалідом від народження без рук і ніг, від нього навіть відмовилися батьки у пологовому будинку. Тим не менш, після того, як Нік відкрив для себе Божу любов, він навчився не лише розуміти Божий задум щодо власного життя та терпіти пов’язані з цим труднощі, але і отримувати перемоги. Він створив сім’ю і з впевненістю дивиться в майбутнє, адже Його веде Сам Бог, для Якого не існує нічого неможливого.
    І на завершення Павло характеризує Божу любов як таку, що ніколи не перестає. Те, що люди називають любов’ю, досить короткотривале в часі. Ще кілька років тому молодята були в захваті одне від одного, а сьогодні з великими труднощами витримують спільну присутність. Божа любов безмежна не лише з точки зору всемогутності, але і з точки зору вічності. Бог ніколи не перестане нас любити, скільки б років не пройшло, і що б з нами не трапилося. «Хто може відлучити нас від любові Божої» – ставить риторичне питання Павло у посланні до Римлян. І сам відповідає: «Ніхто». І навіть коли настане вічність і втратять всякий сенс всякі духовні дари, дані Церкві для служіння – навіть такі важливі як знання чи пророцтво – любов все одно буде існувати. Вона вічна. Чому? Тому що вічний Бог, а природа Бога невіддільна від любові. Бог є любов – це фундамент всієї Біблії.
    Наостанок треба звернути увагу на те, що ці вищеперераховані характеристики Божої любові перекликаються з виявами плоду духа, про які Павло пише у Гал.5:21-22. Дійсно, мова там йде про ті самі довготерпіння, милосердя, віру. Цей плід не продукує сам віруючий, а його у людській духовній природі вирощує Дух Святий. Так само, Божа любов – це не продукт наших зусиль, а дар Святого Духа. Про це не потрібно забувати. Ми не можемо бути довготерпеливими, милосердними, вільними від гордощів та гніву власними зусиллями. Лише перебуваючи у близьких відносинах з Господом, навчившись Йому довіряти, ми можемо мати цей дар в своєму житті.
    Отже, ми з вами переконалися в тому, що між тим, що люди називають любов’ю і справжньою Божою любов’ю є велика різниця. Людська любов обмежена як в часі, так і в своїй силі, і тому їй можна підібрати якусь альтернативу, тобто щось краще. Але Божа любов не має жодної альтернативи, оскільки не можна навіть помислити щось краще і досконаліше, ніж така любов. Вона всемогутня і вічна. Крім того, любов Божа пролилась Духом Святим в серце віруючої людини і стала частиною її природи. Тому опис якостей Божої любові, котрі Павло наводить в тринадцятому розділі першого Послання до Коринтян, насправді є тестом для нас. Чи присутні ці якості у нашому характері. Тоді Божа любов присутня в нас і ми на вірному шляху. А якщо цих якостей нам бракує, це привід для того, щоб зупинитися, переглянути власне життя і покаятися перед Богом. І Дух Святий проллє в наші серця любов яка змінить наш характер і все наше життя.

д-р Іван Романюк