Інтерв'ю з пастором Олександром Савичем

     Ми, як християни, часто шукаємо відповіді на практичні та хвилюючі запитання нашого життя та служіння, хочемо бачити реальні приклади людей, які пережили те саме. Ми потребуємо єдності та спілкування один з одним. Нас збудовують свідчення та особистий досвід наших братів і сестер.
Деякими речами зі свого життя поділився для нас брат Олександр Савич, пастор Луцької церкви «Голгофа», а також декан пасторського факультету в Українській баптистській теологічній семінарії. Ярослав Стащак мав змогу чудово поспілкуватись із ним та взяти невелике інтерв’ю. 



Розкажіть коротко про себе, як ви покаялись, а також про вашу сім'ю.


    Мене звати Олександр Савич, мені 40 років. Останніх шістнадцять років я одружений. Маю чудову дружину - Наталію. Також у мене є троє діток: Тимофій, Катерина і Яків. Народився у віруючій християнській сім’ї. З дитинства мене мама водила на зібрання у церкву ЄХБ. Тато був проповідник. З маминої родини дідусь був відомим баптистським диригентом. Тому коли я їздив на канікули до своєї родини, мене всюди брали на зібрання, де я чув про Бога. У мене була богобійна родина, а християнські цінності оточували мене з дитинства.
    Я покаявся несподівано. Коли ти ростеш у віруючій сім’ї, то всі очікують, що ти одного дня вийдеш наперед, помолишся і тебе охрестять. Часто віруючі діти планують це. У мене три рази був поклик до покаяння, який був більший за мене. Це не було щось плановане чи задумане, я розумів, що це кличе Бог. Одного разу у селі, коли ми, як діти віруючих батьків, їздили служити іншим людям, проводили зібрання, при тому, мабуть, самі ще не мали особистих стосунків з Богом, то на одному такому зібрані з нами був один проповідник, який закликав до покаяння, і я розумів, що це стосується мене. Але тоді я не покаявся. Покаявся я на групі «Серія 2:7». Це був заключний урок, 5 травня 1992 року. Ми зібрались на групу, і нічого не було такого, щоб якось планувати покаяння. Вирішили, що будемо молитись за наших невіруючих друзів, щоб вони покаялись, навернулись до Бога, і коли ми стали на коліна молитись, то під час цієї молитви до мене прийшло таке усвідомлення, що насправді я нічим не є кращий за своїх друзів, за яких я молюсь. Я розумів, що я маю віру батьківську, але справжньої віри у Бога в мене нема. Тоді я покаявся і попросив у Бога прощення, дякував Йому за те, що Він відкрився мені. Трохи пізніше мій батько побачив у мені зміни, і для мене це також було підтвердження того, що Бог працює у мені. На той час мені було 17 років.


Коли ви розпочали ваше активне служіння в церкві?

    Моє служіння розпочалось ще у молодому віці. Спочатку це було служіння музиканта у дитячому таборі. Багато разів я відповідав за музику, лідерство групи та інші табірні служіння. Також я був керівником молоді багато років у Луцьку в центральній церкві. У мене було активне молодіжне життя: подорожі, відвідування, євангелізації, фестивалі, і ще дуже багато іншого.


Часто люди кажуть, що служать тому, що потрібно це робити, або ж їх заставляють це робити, чи тому, що це їх робота… Що вас мотивувало з молодого віку бути у служінні?


     В першу чергу, це мої друзі. Це були молоді люди, які мали бажання у серці служити Богу. Це дуже мене мотивувало. Бачивши їхню завзятісь, я також мав великий запал до служіння. Мабуть, ті люди, які тебе оточують, їх цінності, які вони сповідують, і бажання, якими вони тебе заражають, - роблять тебе таким самим. Ти також про це говориш, те саме хочеш робити і живеш тими самими цінностями. І тому Біблія не даремно каже, що потрібно уникати лихих товариств, тому що вони руйнують добрі звичаї. Я вважаю, що друзі і їх благочестивий приклад, а також їхня посвята Богу дуже вплинули на мене, сформували мене. Також свою частину у мою мотивацію для служіння вніс наш диякон, який дуже багато часу приділяв нам, їздив всюди з нами, і ми бачили, як він переживав за нас, і що ми йому не байдужі. Він був нам, як батько і як друг. Його звали дядя Льоня.
    Також ми бачили відмінність між ним і іншим дияконом. У нас був ще один служитель, який був дуже строгий до нас, і ми його боялись. Вся молодь тягнулася до дяді Льоні, і ми хотіли бути схожими на нього. Мабуть, тому що він приділяв нам багато часу, всюди нас возив, допомагав нам і багато навчав нас, він був дуже мудрим чоловіком. І саме тому, що у ньому ми побачили справжнього щирого служителя, - я захотів стати служителем. Важливо також і те, що церква сильно дбала про нас, а особливо наш пастор. Церква давала нам служити, завжди підтримувала нас у служінні. Нам, звичайно, не дозволили поставити барабани у церкві, але нам дозволили грати на різних інструментах, ми могли себе реалізовувати. Я дякую Богу, що тоді церква нас не відштовхнула, але прийняла. Я не знаю, де б ми були, якби колись нас просто відштовхнули. Пастор давав нам служити у таборах, а також цікавився нами і нашим життям. Ми розуміли, що нас люблять. Не просто роблять якусь роботу з нами, бо треба щось з молоддю робити, але ми справді відчували, що ми потрібні і не байдужі церкві.
    У 20 років я пішов вчитись у семінарію. І прикладом того, чому я це зробив, став мій батько, тому що він колись пішов вчитись у найпершу семінарію, яка відкрилась в Україні. І я пішов по його слідам. Я дуже хотів більше знати про Бога, хотів краще проповідувати, і це спонукало мене піти вчитись. Отже, коли ми говоримо про мою мотивацію у служінні, то головними мотиваторами для мене стали: друзі, батько, наш пастор і наша церква, яка прийняла, а не відкинула.


Говорячи про служіння молодих людей, що, на вашу думку, сьогодні заважає їм займатись активним служінням у церкві?


    Я вважаю, що можуть бути дві проблеми: відношення церкви і відношення світу. Це дві речі, які можуть заважати молодим людям. Якщо церква не розуміє, не приймає, не дає свободу і не дає права помилятись молодим людям, вважає, що це ідеальне місце і тут все має бути ідеально, хоча, знову ж таки, - люди, які там є, самі не ідеальні, і вони це знають. Люди у церкві часто очікують якоїсь ідеальної поведінки, ідеального служіння від молодих людей, а цього ніколи не буде. Кожен батько чи мама знає, що не буває ідеальних дітей. Вони помиляються, іноді поводяться неправильно, але ж вони не перестають бути дітьми після цього. У церкві має бути таке усвідомлення, що це наші діти, і хоч не кровні, проте він мій син чи донька і йому потрібно дати місце, щоб він ріс і служив. Також йому потрібно дати можливість помилятись, виправляти помилки, розвиватись, реалізовувати себе, а також дати зрозуміти, що вони потрібні в церкві, що вони частина церкви - це багато кого підтримає у служінні. Звичайно, в той же час другою проблемою може бути світ. Тобто - церква може не пускати молодь і не робити їх потрібними, а світ навпаки може приймати,  запрошувати і забирати. Те, що церква не дозволяє, - те світ дає. І тому часто молода людина вибирає легше життя і йде дружити зі світом.
     Я б порадив молодим людям оточити себе добрими і в першу чергу віруючими людьми. Тому що це дуже впливає на них і формує їх світогляд і цінності. Стоїть питання:  хто радить їм те, що вони мають дивитись, слухати, читати, говорити, як говорити, про що говорити? Хто буде формувати їх цінності і погляд? Якщо це люди, які не бояться Бога, навіть якщо вони називають себе віруючими, але вони не є благочестивими, їхні жарти брудні, цінності світські, у них розмови примітивні і земні, у них нема розуміння того, що життя - це місія і потрібно зрозуміти своє призначення від Бога, і жити для Бога - тоді є шанс, що ти станеш такий самий як вони, на жаль. Такі люди найбільше, що зможуть зробити, - це опустити тебе на свій рівень, сформувати у тобі неправильні цінності і зробити тебе таким, як вони.


Розкажіть, будь ласка, як ви стали пастором у церкві і що спонукало вас прийняти таке відповідальне служіння?

     Я не планував у своєму житті заздалегідь, що колись-якось я буду пастором. Навіть закінчуючи семінарію, я не знав, що я буду робити і чим буду займатись. Якщо сказати коротко - Господь покликав. Через внутрішнє побудження серця, через обставини, які були в церкві. Церква, де ми збирались, молилась за утворення нових церков, це по-перше. По друге, настав такий період, що ми не мали приміщення, і ми орендували зали, не могли знайти достатньо великий зал (на той час нас вже було 300), тому що у цілому Луцьку на таку кількість людей було буквально декілька залів, які можна було б взяти в оренду. В той період ми несвідомо говорили про те, що, можливо, Господь хоче, щоб частина нас утворила нову церкву і пішла з цієї, все ж таки у меншій кількості збиратись легше. Звичайно, ми самі ще того не розуміли, та й не мали такого бачення, проте ми молились про цю справу.
     Коли я дивився на те, як багато людей нашої церкви живуть по цілому місту, багато з них живуть зовсім у іншій частині міста, а тридцять відсотків людей змушені їздити через ціле місто, очевидно, що виникала думка, щоб збиратись не просто домашньою групою у цьому районі, але створити тут церкву і робити зібрання. Всі ці фактори, і найголовніше побудження від Духа Святого, дали нам поштовх організувати нову церкву. Ось тоді і в мене з’явилось бажання починати групу у цьому районі міста і служити цим людям.


Ви використали таку фразу, як «побудження від Духа Святого» . А як чути Його голос у щоденному житті, коли людина має запитання і хоче почути Божу відповідь?


     В першу чергу, це те, що Дух Святий ніколи не буде говорити того, що протирічить Біблії. Тобто, якщо ти відчуваєш щось, чи маєш якесь бажання щось робити, але це йде в розріз із Біблією, то це не від Бога. Я скажу так - щоб ясніше розуміти Бога - треба краще розуміти Біблію». Бо тоді ти маєш перспективу і розуміння того, Хто є Бог і що Він хоче, як Він діяв у історії і які Його бажання. А бажання Його незмінні - спасіння кожної людини.
     Звичайно, що до кожного з нас буде особиста, індивідуальна Божа воля, і ми її маємо пізнавати якраз через стосунки з Богом. Але щоб знати особисту волю Божу, треба розуміти Його волю загалом. Якщо ти цього не знаєш, не читаєш Слово Боже, тоді тобі буде дуже важко зрозуміти, що Бог хоче від тебе. Тому що Бог буде діяти в контексті Свого великого повеління. Тобто треба розуміти, чому Бог створив світ, чому Він створив мене, чому Він створив церкву, що сьогодні Він бажає від мене. Тоді ти зрозумієш, що Бог хоче від тебе на роботі, у сім’ї, вдома. І коли ти будеш приймати якесь рішення, тоді тобі буде значно легше його прийняти, бо ти будеш розуміти Божу волю відносно загального життя людей.
    Коли у моєму житті були важкі моменти, коли потрібно було приймати рішення, - то я постив і молився не одноразово, але протягом деяких періодів, а також читав Слово, шукав Божу волю у ньому. Також були поради у людей, які були більш досвідчені, більш духовні, у яких я бачив, що вони є Божі люди. Не останню роль у моєму житті і прийнятті рішень грає моя дружина. Наприклад, коли ми йшли на служіння утворення нової церкви, я дуже переживав, як вона відреагує, оскільки у нас на руках було двоє маленьких дітей, і тому для мене була важлива її підтримка. І я впевнений, що і через неї Бог ствердив мене у цьому рішенні. Коли я сказав їй, що Бог кличе мене, то вона відповіла дуже просто: «Якщо Бог тебе кличе, то я піду з тобою». Для мене це було ствердження, що Бог є зі мною у цьому рішенні.


Часто у будь-якого члена церкви, а особливо у служителів настає такий момент, коли хочеться залишити якесь служіння, коли руки опускаються, і вже немає сили це робити. Що б ви порадили робити у таких ситуаціях? Чи були у вас такі переживання?


    Іноді люди хочуть лишити чи здатися через неправильні очікування, які вони мають. Я так розумію зі свого досвіду. Це можуть бути неправильні уявлення, неправильні цілі, і коли люди не отримують те, що вони хотіли, або не бачать того, що б на їх думку мало бути, - вони хочуть все залишити, забуваючи про Божу волю, і те, що Божа воля не обов’язково має бути такою, як вони собі думають. В даному випадку для людей, які щось хочуть залишити, Божа воля є в тому, щоб залишатися вірними, вірними у тому, що ми робимо і що Він нам доручив. Я для себе зрозумів такий принцип. Якби я знав його раніше, можливо, він більше б мені допоміг. Наведу приклад, щоб краще це зрозуміти: у боксі є моменти, коли ти виграєш нокаутом, тобто коли ти сильніший і сильним ударом ти звалюєш противника. Часто багато християн, служителів очікують, що у них буде таке служіння, коли в них буде швидка і впевнена перемога, тобто в їх церквах завжди будуть масові покаяння, все буде по-їхньому, їхня точка зору буде найкращою і найправильнішою, їхнє бачення буде в тому, що вони сильні і їхня сила візьме верх, всі за ними підуть і все буде добре. І коли цього немає, то вони розчаровуються. Але є ще одна перемога у боксі - це не нокаут, але перемога по рахунку. І в даному випадку завдання боксера - це не перемогти сильнішого суперника ще сильнішим ударом, але не впасти і вистояти. Тобто коли ти вистояв, то ти не програв - і тоді ти перемагаєш по очках. Ти сильніший, але ти переміг не нокаутом. Тобто ідея, яку я хочу сказати до служителів і тих, хто хоче служити, - не потрібно завжди думати, що основне завдання - це перемогти і отримати результати, які ти поставив, але твоє завдання - це не програти і вистояти. Можливо, Бог від тебе хоче, щоб сьогодні цей день чи цей сезон твого життя ти вистояв і був вірним. Наприклад, щоб ти залишався і проповідував, коли тобі це найменше хочеться робити, щоб ти робив добрі справи, коли тобі найважче це робити, залишався вірним, коли дуже важко бути вірним і коли ти не бачиш результату. Тобто ти - вистояв, ти не впав, ти не здався, не відступив, не втік, і таким чином ти переміг. Ти переміг не тим, що стались якісь твої плани, але тим, що ти не здався.
    Ще один приклад який мені приходить на думку, це той момент коли Бог каже: «Хто стане в проломі?» Ідея пролому дуже цікава. Коли армія не могла взяти місто через ворота, вони пробивали у стіні невелику пробоїну, в яку одночасно могли зайти 5-10 людей, і армія проникала у місто, все винищуючи. Армія, яка захищалась у місті зсередини, все що вони могли зробити - це поставити 5-10 людей всередині цієї пробоїни чи проломі. І ці 10 людей а, можливо, і менше - стояли і стримували десятитисячну армію. Тобто стоїть 10000 і вони не можуть пройти, допоки там, на їхньому шляху стоїть 5 чи 10. Тому що вся армія не може одночасно напасти на п’ятьох. Звичайно, на них нападають 5-10-15 ворогів, можливо, лучники, але ідея така, що ті, хто в проломі, - вони стримують цілу армію. І звісно що ці 5-10 людей ніколи не переможуть 10 000 армію, вони це розуміють, але їх завдання не перемогти, а втримати позицію, стояти. Тому що коли вони втомляться, на їхнє місце стане другий, і чим довше вони тримають позицію, тим довше часу мають жителі міста евакуюватись, заховатись, підготуватись. Ось в чому полягає завдання тих, хто стоїть за інших. Звичайно, вони ніколи не виграють війну, але їх завдання не виграти війну, а втримати.
    Тут моя порада служителям - війна набагато більша за нас, і ворог набагато сильніший за нас, але наше завдання втримувати позиції там, де нас Бог поставив. Якщо ти пастор - залишайся вірним там, де ти є, якщо ти керівник групи чи хору - будь вірним і там. Можливо, Бог призначив тобі втримати позицію і рано чи пізно на твоє місце прийде інша людина, яка продовжить, але що б не сталось - ти не здався, не впав, не відступив. Можливо, за твоєю спиною є десятки людей і ти відповідальний за них. Коли ти втратив позицію, то вони попадають. Служитель повинен розуміти, що він служить не просто ради себе. Служіння - це коли Бог робить через тебе для інших. Це коли я залишаюсь вірним Богу там, де Він мене поставив. Плоди моєї праці - це від Нього. Моя сила - Від Нього. Я стою там, де Він мене поставив. А на скільки часу - хай Він визначає.


На даний момент ви являєтесь представником богословської семінарії. Ви керівник пасторського факультету і активний працівник. Чому ви вирішили служити у семінарії?


    Скажу дуже коротко - не я вибирав Львів і служіння тут, але це місто вибрало мене, якщо так можна сказати. Прийшов час, коли мені потрібно було прийняти рішення і погодитись на цю можливість впливати на більшу кількість людей і служителів, працювати з більшою кількістю церков. Після роздумів і молитов я погодився на те, щоб бути у Львові і служити пасторам, майбутнім пасторам і загалом студентам, які є тут. Це велике Боже покликання і ведення у моєму житті, ця історія має у собі близько семи років часу, це не просто разова подія чи рішення.


Іноді говорять, що вчитись у семінаріях не потрібно і немає жодної необхідності у цьому. Один пастор мотивував цю думку тим, що це велика небезпека - знання. Як ви вважаєте, чому потрібно навчатись у таких християнських закладах? У якому віці краще навчатись?

    Цікава думка, що цей пастор сказав про знання. Я б сказав, що незнання - це ще більша небезпека. Тому що ти можеш робити помилки, які робили люди, що жили перед тобою, навіть не усвідомлюючи і не знаючи того.
    Щодо віку навчання у семінарії. На мою думку, вчитись повинна та людина, яка відчуває і бачить поклик Божий, і семінарія може допомогти їй ствердитись у цьому поклику. Звичайно, це повинна бути людина, яка хоче посвятити себе на служіння Богу і робити це краще, якісніше. Я розумію так - коли людина вибирає навчання у семінарії чи іншому духовному закладі, то це означає, що людина хоче тісно зв’язати своє життя зі служінням Богу.
    Завдання семінарії - це духовно формувати людину і давати навики та вміння до служіння. Студент отримує більше знання, інформації, бачення відносно розвитку служіння, ніж рядовий член церкви. І відповідно, ми як семінарія, очікуємо, що віддача цього студента в церкві буде більшою. Тобто якщо людина хоче посвятити себе Богу на служіння у будь-якій сфері життя і підготуватись до цього краще, зрозуміти поклик у цьому служінні, то вона вибирає семінарію. Семінарія - це не професія, але вона готує якісних служителів. Сперджен колись казав дуже просто, коли люди задавали йому запитання про небезпеку навчання, він казав, що у людини є розум і його треба розвивати. Це, на мою думку, дає семінарія, вона розвиває. Знання саме по собі не є злом чи добром, це інструмент, результат якого залежить від того, в які руки він потрапить. Якщо людина не готова внутрішньо, то Біблія каже, що знання надимає, але якщо людина готова, то знання прискорить її розвиток, рух, дасть більшу ефективність у її служінні.

Існує думка, що сім’я служителя досить часто є поза увагою служителя, тобто є недоглянута ним і страждає через це. Як це насправді? Чи відчуває ваша сім’я щось подібне через те, що ви служитель?

    Я думаю, що швидше потрібно запитувати у дружини і дітей, але відповідь однозначна - так. Це свідома жертва, і мені здається, що саме до цього нас кличе Біблія - до свідомої жертви. В першу чергу особисто себе, тому що жертва - це коли щось мусить постраждати. Можливо, це буде мій достаток, коли я комусь щось жертвую, мій час і багато іншого. Я вважаю, що завжди і нерозривно жертва пов'язана зі стражданнями. В даному випадку це також жертва, але ми посвятили себе на служіння Богу і ми готові були до цього. Дуже багато ми пережили і важких моментів, і благословень. Ті жертви, які ми зазнали, наприклад, що діти не бачать батька, скільки бачать інші діти своїх батьків, чи моя дружина не має мене вдома, так, як би хотіла, -  в порівнянні з тим, що Бог зробив через нас, абсолютно навіть не можуть стояти в одному ряді. Як висновок, скажу так - Бог може використовувати людей, які готові принести в жертву себе, я не вірю, що буває успіх у служінні без жертви.


Розпочався новий рік  а це означає і нові можливості. Що б ви хотіли побажати людям які будуть читати це інтерв’ю?


    Є одна цікава фраза, яка мені дуже запам’яталась: «Любити Бога, любити людей і важко працювати». Це ті речі, які повинні стосуватись кожної людини. Жити для Бога, людей і працювати для цього. Ще одне, що я б побажав - це максимально використовувати свій день, не жити вчорашнім днем. Вчорашнє позаду, майбутнє ще не прийшло. Часто люди попадають у такий собі капкан - капкан минулого і майбутнього. Це коли ти постійно думаєш про те, що було, про щось жалієш, жалієш себе, або ж навпаки - боїшся за те, що щось може трапитись завтра. І такі капкани обмежують людину від ефективного життя сьогодні. Відповідно така людина опускає можливості, які є сьогодні. Завтра вона буде про це жаліти, і так буде повторюватись. Вчорашнє віддати Богу, майбутнє Бог знає також. У мене є сьогодні день можливостей, і тому сьогодні я повинен максимально бути слухняним Богу і виконувати Його волю. Таке можливо тоді, коли людина матиме стосунки з Богом. Кожного дня, через Слово, молитву, через слухання Його волі і реакцію на неї. Ми повинні максимально ефективно використовувати момент, який є перед нами… Божих благословень!