Інтерв’ю з Володимиром Вільчицею



    Зовсім недавно наша церква приймала одного особливого гостя – Володимира Вільчицю. Брат Володимир є головою українських євангельських баптистських церков у діаспорі. Декілька тижнів він відвідував різні церкви України, в тому числі і нашу церкву.  Наш брат Ярослав Стащак мав можливість ближче познайомитись з ним, а також взяти у нього невелике інтерв’ю, яке пропонуємо до вашої уваги.

    Розкажіть про себе. Як ви стали християнином, служителем? Розкажіть про вашу еміграцію в США?
    Мене звати Володимир Вільчиця. Народився в Україні, 1954 року. Коли мені сповнилось 4 роки, мій батько покаявся. Молодість пройшла в церкві. Грав у оркестрі, займався з молоддю. Потім одруження, сім’я, діти. Деякий час жили у Нововолинську, де я став нести служіння диякона.
    У 1992 році в час еміграції ми переїхали у США, Сакраменто, штат Каліфорнія. Відразу ж після переїзду у нас постало питання організації української церкви, тому що були лише слов’янські. Навіть скажу більше, - до української мови люди ставились трохи з підозрінням. Людей було достатньо, і у 1992 році ми одразу організували церкву. Так почалось моє пасторське служіння. Це була перша українська церква в Сакраменто. Через короткий час ми почали знайомитись зі старшими емігрантами, які приїхали ще під час першої еміграції. Церкви росли, служіння активно розвивалось. Ми почали організовувати нові церкви, їздили по цілому тихоокеанському побережжю, проповідували. У 1995 році мене обрали головою Західно-українського баптиського об’єднання, і я ніс це служіння до 2006 року. Ми організували біля десятка церков. На початку мого служіння в об’єднанні було 150 членів, а коли вже передавав пасторське служіння, нас було 1500. Багато нових приїжджих, багато праці. До цього часу я несу служіння у братстві, а також у одній із церков Сакраменто, нас більше як 300 членів. Ми маємо зв'язок з різними об’єднаннями. Лише у нашому місті є до 80-ти Слов’янських Євангельських церков . Ми працюємо у різних напрямках, але пріоритет нашого служіння – місійний. Кожного року ми хрестимо людей, які приходять зі світу, які не є дітьми віруючих батьків. Це українці, які свого часу приїхали у США.

   Якою ви бачите Україну сьогодні в порівнянні з минулими роками? Щось позитивного сталось?
    Вже 25 років я в еміграції, і, оглядаючись назад, я навіть не можу порахувати, як багато разів я приїжджав на Україну. Коли ми виїжджали – ситуація була складною, і навіть дуже складною. Останні роки дуже змінили ситуацію в Україні. На сьогоднішній день ми бачимо позитивні зміни, хоча ми не бачимо збільшення добробуту. Культура і відношення між людьми вельми змінилась. Мені здається, що люди стали добрішими. Подобається мені в Україні, тут розвиток різних індустрій особливо будівельної. Я був у Києві, там стало дуже приємно, все стає гарнішим, кращим, дороги трошки змінились в кращу сторону. Звичайно, ще далеко до досконалості, але я маю віру і надію на краще майбутнє.

     Нещодавно відбувся ІІ-й місіонерський форум, і ви були присутнім. Що ви думаєте з приводу цієї події, чим корисні такі заходи?  
    В першу чергу, я радий, що такі великі заходи проходять, я вважаю, це дуже потрібно. Особливо якщо це місіонерський форум, адже місія – це тема номер один. Вважаю, що такі заходи мають багато корисних моментів. Люди запалюються до нової праці і йдуть служити. Думаю, що форум якраз вклав свою лепту у заохочення людей до служіння. Особливо мені сподобалась книжка, яку мені подарували - «36 ідей для благовістя». Це особлива книжка, яка допомогла мені особисто побачити нові методи, як виконувати своє призначення.  Звичайно, ми повинні працювати, а не просто з’їжджатись. Після форуму праця повинна йти на кращому рівні, адже це спосіб нашого життя.

    Ви були присутніми у нашій церкві. Яка ваша думка про неї? Що б ви хотіли побажати членам нашої церкви?
     Хочу сказати, що все пізнається у порівнянні. Я не часто буваю в інших церквах, але іноді доводиться. Останні декілька років, коли я приїжджав на Україну, я побачив один негативний момент. Не кажу про вашу церкву, але, можливо, воно притаманно і вам. Наприклад, в Америці після зібрання люди намагаються поспілкуватись один з одним, а коли приїжджає гість, всі хочуть познайомитись з ним, щось розпитати. Є таке бажання спілкуватись. Мені здається, що у нас на Україні цього трохи не вистачає. Адже спілкування між людьми позитивно впливає на тих, які, можливо, вперше переступили поріг Дому Молитви. Можливо, вони не зрозуміють проповідь, чи щось інше, але коли до них підійдуть і поцікавляться їхнім життям, це буде велике.
    Тому, я хочу побажати для церкви міста Борислава, щоб кожен член церкви мав бажання бути відкритим до інших, цікавився іншими, був готовий  до спілкування. Через це люди будуть бачити нас, як справжніх братів і сестер у Господі!