Єлисей Пронін: "Люби церкву - стань учнем!"


    Розкажіть про себе, як ви навернулись до Бога, ваш шлях до служіння і зміни у вашому житті під час воєнних дій на Сході України.
   Я народився в невіруючій сім’ї. Мій дідусь шахтар. Він був таким впевненим правильним комуністом, і в нашій сім’ї ніхто ніколи не ходив до церкви, не читав Біблію, не було ніяких розмов про Бога. Перший раз я почув про Бога від моєї мами, яка працювала вихователем дитячого садку. Одного разу, повертаючись до дому з роботи, вона зустріла групу християн зі Швеції, які проводили євангелізаційне зібрання – співали, проповідували. Вона зупинилася послухати, і як результат цього слухання – увірувала та покаялась. Приєдналась до місцевої спільноти, прийняла хрещення і в процесі духовного росту почала всій нашій сім’ї свідчити про Бога. У відповідь на її свідчення увірував батько, сестра, бабуся, увірував дідусь комуніст. Я увірував останній із усієї нашої сім’ї.  До мого знайомства з Богом, як і для всіх молодих людей, мені здавалось, що в цьому світі є багато цікавих речей, які можуть зробити мене щасливим. І тому я не спішив вірити в те, що говорить мама, - слідувати біблійним закликам. Мені це здавалось перешкодою до щасливого, вільного життя. А таке життя я уявляв у свободі, анархії, вседозволеності – пити, курити, вживати, зустрічатись, слухати, бунтувати... І тому до мого повноліття я намагався усіма способами зробити себе щасливою людиною. Але при цьому я розумів, що чим більше я намагають знайти якесь щастя, тим більше я стаю нещасною, розчарованою людиною. Я розчарувався у всьому – у друзях, у якихось ідеалах, у людській любові, розчарувався в тому, що життя має кінцевий зміст, завершеність. Коли мені виповнилось 18 років, я рішився в житті на такий експеримент: якщо у Бога вийде зробити мене щасливою людиною і відповісти на мої виклики, на мої пошуки сенсу життя, щастя, призначення – тоді я буду вірити в Нього. Бо, по суті, в чому люди пробують знайти щастя – я для себе попробував. Це були не тільки погані речі, але й хороші, такі, як музика, спорт, здоровий спосіб життя, пацифічна партія, яку ми огранізовували. Тому єдина дорога, якою я ще не ходив, - це була дорога взаємовідносин з Богом. Перший раз я молився не в зібранні, а з моїм другом-християнином. Відразу після цієї молитви я відчув, що в мені щось змінилось. Потім проходили дні, тижні і місяці – я дивувався тому, що Бог справді працює, Бог справді живий, Він дає якийсь сенс, наповнює моє життя. Я цьому дуже радів, продовжую радіти, і не жалію, що увірував у 18 років. Я справді відчув себе грішником, загиблою людиною і повністю усвідомив, що Бог, в Якого я увірував, - це Бог спасаючий. Він спас мене від гріха, залежності, від беззмістовності та від багатьох інший речей. Із перших днів християнського життя я відчував поклик служити Богу. Я зі всіх сил старався молитись, постити, старався благовістити, співав у хорі, починав своє перше служіння в дитячому клубі “Авана”. Потім я займався з молоддю, згодом мене запросили на дияконське служіння, потім на пасторське служіння. Я став першим пастором. Тобто все життя зв’язане зі служінням. І я бачив, як Бог благословляє мене у всьому. Бог дав мені хорошу жінку, дав нам дітей, житло, ми ніколи ні в чому не мали потреби. Аналізуючи всі роки мого життя, з 1997-го по 2014 рік, - я бачив, як Бог благословляє. Я дуже тішився. І тому до 2014 року це було життя найщасливішої у світі людини. Я часто розмірковував, коли ж в мене почнеться “криза середнього віку” і чи почнеться вона взагалі. Навколо мене надто ідеально. У мене великий бізнес, у мене найбільша церква в області, у мене є власне житло, у мене є машина, у мене є прекрасна сім’я, в мене багато друзів, я пишу книги, займаюсь улюбленою справою – ну яка “криза середнього віку”? Що може бути краще, ніж це життя, яке мені подарував Бог?
    Але потім у наше життя прийшли серйозні випробування. Це пов’язано з подіями на Сході. Це пов’язано з війною. Для нас випробування  почались ще раніше, ніж війна. Як тільки в місті появились так звані сепаратисти – ми стали для них об’єктом переслідування, бо в нас вони бачили прихильників Турчинова. Вони бачили представників “хунти”, зливали нас у зв’язках з Правим сектором, називали нас американськими шпіонами, при цьому погрожували спалити Дім Молитви і були загрозою нашого життя. І тому декілька місяців ще до війни ми жили в постійній напрузі. Почалась війна, і коли вона прийшла в наше життя, то повністю зруйнувала все, що ми так цінували. Коли ми читаємо історію Йова, нам тяжко уявити – як так людина в один день втрачає все. В нашому житті пройшло подібним чином. Маючи все матеріальне – ти раптом усвідомлюєш, що вже нема твого бізнесу, немає житла, землі, на якій ти хотів збудувати дім, вже немає твоєї церкви, твоєї сім’ї поряд з тобою, нічого в тебе немає! Хтось мене запитав, чи можна так в сучасних умовах жити, коли в тебе лише чемодани, жінка і двоє дітей. Раніше я б сказав, що так жити неможливо, це якось ненормально. Та ми протягом двох років жили саме так. Чотири чемодани і все. Мої діти мене питали, чому ми постійно кудись їздимо. Я не хотів травмувати їх і говорив, що ми подорожуюча сім’я. Ми змінили близько 60 різних місць проживання протягом цих двох років. Були в Румунії, Польщі, Швейцарії, США і навіть в Мексиці. Це був дуже тяжкий час, час випробувань для нас, для всієї нашої церкви і для тих людей, які жили на Сході України. Наші дружини та наші діти жили в таборах для біженців, при церквах, при Домах Молитви, в літніх таборах. Ми з деякими братами залишались в місті під час війни, під час вуличних боїв, бомбардувань. Потім евакуювали людей, організовували табори для біженців, і всюди бачили людський біль. Навіть важко уявити, яким тяжким може бути людське горе. Тяжко сприйняти, що це відбувається не уві сні, а в реальності, що люди можуть бути такими жорстокими і світ такий несправедливий.

    Розкажіть про життя вашої церкви і зміни під час війни.
    Коли я став першим пастором церкви, я відчув відповідальність за те, що проходить в церкві, за її майбутнє. Мене насторожували різні моменти – те, що молодь, брати не ревнують про те, щоб бути служителями, чи про те, щоб бути проповідниками, місіонерами. Мене насторожувало те, що ми стаємо все більше і більше закритими до світу, а на наші величні зібрання, де хор гарно співає, проповідники пафосно проповідують – все рідше і рідше потрапляють невіруючі люди, рідше каються, рідше приймають хрещення. Цей рік, коли я став пастором, став для мене таким протверезуючим. Ми охрестили близько 5 чоловік. Я ніколи не гнався за цифрами, але в той же самий момент ці цифри показували результати нашої праці. І тоді я зрозумів, що нам потрібно змінитись, нам потрібно стати іншими, потрібне інше бачення для церкви. Я багато молився, щоб Бог дав мені бачення, як пастору, і щоб дав мені спосібність принести це бачення до церкви. А людям дав відкритість прийняти його, бути готовими слідувати за цим баченням. Я хотів, щоб це бачення було простим, щоб кожен міг пояснити його.
    Ми отримали це бачення. Воно мало три складових. Перше – ми вирішили, що нам потрібно сфокусуватись на дітях, підлітках і молоді, бо ця категорія являється найбільш відкритою для благовістя. До цього служіння відносилось трансформація недільної школи, підліткові і дитячі клуби, літні табори, музика і інші програми, пов’язані з цим.
    Друга складова – нам потрібно було зробити церкву живою, активною. Я поглянув на церкву, і всім пасторам так кажу, що нам потрібно поглянути на неї очими директора центру зайнятості. Потрібно зробити так, щоб в моїй церкві не було безробітних людей. Люди повинні працювати, і не просто працювати, а жити церквою, жити Богом, жити служінням. Я думав, як ми можемо змінити існуючу структуру, щоб ми могли опікуватись кожною людиною, формувати і використовувати в служінні кожну людину. Відповідь на це запитання – служіння в домашніх малих групах, до яких раніше в нас було негативне відношення. Але я поставив ціль і поділився про це з братами – розвиток домашніх малих груп в помісній церкві “Відродження”. До цієї цілі я йшов півтора року. Близько пів року я працював з братами, щоб вони повірили в цю ідею. І повірили в неї не просто як в “апендицит”, як додаток. Я хочу, щоб люди повірили, що малі групи стануть основою життєдіяльності в нашій церкві.  Життя церкви – це життя, де люди дотикаються один до одного, дізнаються один про одного, допомагають один одному, благовістять. І нам потрібно створити середовище, в якому це все повинно бути. Я вважаю, що спосіб по принципу домашньої малої групи – це ідеальне середовище для досягнення тих цілей.
І третій напрямок, враховуючи специфіку нашої країни, і зокрема специфіку регіону, що люди дуже бідні і є багато таких соціальних проблем, як бідність, безграмотність, алкоголізм, наркоманія – це третій напрямок, який ми маємо розвивати. Це та категорія людей, для яких прийшов Христос, це бідні потребуючі люди. Ми позначили третій напрямок, як соціальна сфера. І цим ми активно займались, допомагали населенню – це гоманітарна допомога, різдвяні проекти для дітей, для інвалідів, для багатодітних сімей, ми відкрили реабілітаційний центр, купили будинок і почали проект для дому престарілих. Ми бачили, як кожне із цих служінь досягає своєї цілі. І коли я став дивитись на пройдені роки, коли ми хрестили в рік 20-25 чоловік, то я бачив, що ці люди каялись або через соціальне служіння, або через ефективність домашніх малих груп, або ефективну роботу з дітьми та з молоддю. Завдяки цьому церква була живою, динамічною, прогресивною.
    Щодо війни – багато людей були дуже налякані. Ми чули зриви, це було спочатку в Слов’янську, а потім 10 км від нашого міста. Я не скажу, що я відчував страх, і не тому, що був сміливий, а тому що не розумів, що таке війна. Я бачив, як багато людей боялись. Тому до початку війни на дошці оголошень ми розвісили контактні телефони відповідальних за допомогу переселенцям. Запропонували, щоб люди тимчасово евакуювались із міста. Тому більша частина церкви виїхала із міста буквально за один-два тижні до початку бойових дій.
    Коли почалась війна, то життя просто зупинилось. Перші дні війни ми з братами відвідували наших членів церкви на перервах між бомбардуванням, у підвалах, домах, де жили наші віруючі. Дізнавались, чи всі живі і цілі, можливо, комусь потрібна їжа, вода. Бо життя в місті зупинилось, нема світла, газу, води, продуктів, медикаментів. Та ми використовували всі можливості, щоб хоч якось допомагати людям – віруючим і невіруючим. Останнє зібрання я проводив 28 липня 2014 року. Нас було близько 15-ти чоловік із церкви, яка нараховувала більше ніж 300 чоловік. Після цього зібрання більше ми не збирались через сильні обстріли, було небезпечно виходити на вулицю, люди жили постійно в підвалах. А вже 16 серпня 2014 року наш Дім Молитви був спалений.
    Зараз все більше і більше людей повертаються в Первомайськ, в основному це старші люди. Там жити дуже важко. По-перше, через страх війни, яка, по-суті, не перестає. Люди постійно чують десь по окраїнах зриви, перестрілки, бомбардування. Там постійні проблеми з електрикою, майже немає опалення, проблеми з водопостачанням, тобто люди набирають воду десь з джерел, колодязів. Але старші люди повертаються туди, бо в них немає ніяких шансів вижити тут, на території України. Орендувати житло дорого на їхню пенсію. І багато людей знаходяться у відчаї, їм немає куди подітись, лише повернутись туди, де війна, де безправ’я і небезпека. Вже зараз близько 60 членів нашої церкви проживають у Первомайську. Довший час для нас єдиним виходом із цієї ситуації був метод служіння домашніх малих груп. По-перше, Дім Молитви був спалений, по-друге, пануюча влада забороняла віруючим зустрічатись. Спостерігаючи за цим, я переконався в необхідності та ефективності домашніх малих груп, завдяки яким церква виживала завжди від часів гоніння Нерона, до комуністичної влади і включаючи нашу ситуацію на Сході України. Зараз спільними зусиллями церков, які були окуповані, але сильно не постраждали, - навели порядок в підвальному приміщенні нашого Дому Молитви. Влада дозволила їм там збиратись і вони поставили в приміщенні пічку і проводять там зібрання. Більша частина церкви знаходиться в розсіянні на території України, декілька сімей виїхали в Росію, декілька сімей знаходиться в США, велика група до 30 чоловік знаходиться в Польщі. Це те, що ми маємо на сьогоднішній день. Ми продовжуємо допомагати тим, хто знаходиться на Сході, допомагати пасторам, християнам, які знаходяться в цій сірій зоні війни. Ми при можливості передаємо їм ресурси, щоб вони могли влаштовувати своє життя, служіння. Намагаємось бути «онлайн» і взаємодіяти один з одним.

     Чи були люди, які постраждали під час бойових дій?
    В перший, чи другий день бомбардувань одна із наших сестер старечого віку, -  дуже хороша сестра, активно приймала участь в житті і служінні церкви, -  вона не встигла забігти в підвал, була поранена уламком і зразу загинула. Син одного із наших братів також був поранений уламком в лице, робили операцію і потрібні будуть ще операції. Загинуло багато наближених людей – це родичі, сусіди, а щодо церкви, то, Слава Богу, що практично 99% церковних людей Бог зберіг. Для мене це дуже важливо. Коли я залишився в місті і зі мною залишились молоді брати, ситуація була критичною, з одної сторони це війна, з іншої це безлад місцевих «захисників» і їх погрози. Я дуже переживав, щоб мої брати, які знаходились поряд, не загинули. Але Бог зберіг.

     Щодо вашого духовного життя в цей період, чи були у вас запитання до Бога, як у Йова, чому Бог так допустив у вашому житті?
     У мене було дуже багато запитань. Я старався знайти відповіді на них. На деякі запитання я знаходив відповіді, і, як наслідок, мене ці відповіді не задовольняли. На деякі запитання я досі не знайшов відповіді. Не дивлячись на кількість запитань, невідання, нерозуміння, - Бог дав мені таке розуміння і впевненість у тому, що Він правий і знає, чому це допускає. Питання залишаються, але в них немає претензій до Бога.

    Як ви пережили особисто проблеми в церкві, відчуття відповідальності за неї, і водночас за сім’ю?
    Це був час суперечок і дискусій. Іноді ці суперечки входили навіть в сімейне коло. Люди не завжди підтримують ту чи іншу позицію, бо вона правильна, а тому, що їм вигідно, або тому, що ними керує страх, - і вони цього самі навіть не розуміють. Через страх, особливо старші люди, в собі осмислювали, що може зробити система з людьми, які відмовляються їм коритись. В цей важкий час доводилось постійно з кимось сперечатись. З одного боку було стримління та надія до нового життя, а з іншого боку це був такий відкат в Радянський Союз, сто кроків назад. Знаючи і розуміючи історію, я знав, що туди добровільно повертатись не можна. Ця позиція терпимості, підтримки, я маю на увазі проросійської підтримки, позиція мовчання -  найважча для мене, і вона подавалась під маскою духовності, типу «всяка душа покірна владі», «нема влади не від Бога» «Бог не благословляє заколотників»! Люди відгороджувались від реальності такою ширмою, вони не хотіли докопатись до кореня, не віривши, що можна щось змінити. Зараз я розумію, маючи досвід церковного служіння, що відстоювати правду завжди важко. Це свого роду боротьба, війна.
 
    Чи маєте плани в майбутньому повернутись в Первомайськ і служити там?
    Це гарне запитання, але на нього немає гарної відповіді. Проблема Первомайська і інших міст, які були в схожому становищі, - це проблема ментальності людей. Це важко пояснити, але ментальність тих людей сильно постраждала, змінилась не в кращу сторону. В цьому можна звинувачувати кого завгодно – можна звинувачувати неправдиві засоби масової інформації з російського боку, можна звинувачувати бездіяльність української влади. Але свідомість і бачення людей отруєно. Цим людям важко відрізнити чорне від білого. Навіть якщо зупиниться війна, я не знаю, чи можна буде повернутись туди, як і для чого. Звичайно, я мрію повернутись туди, але не знаю чи буде це можливо.
   
    Повернемось до питання про малі домашні групи. Як ви розпочали це служіння в церкві і як переконали людей в їх необхідності?
     Якщо ми подивимось в Біблію, то це те, із чого складалось життя християн. По домах вони збирались, читали листи від апостолів, дізнавались потреби один одного, вони звершували заповідь, вчились, благовістили. Тобто християнство не було якоюсь релігійною формою, в що ми зараз його перетворили, побудували Дім Молитви і нам здається, що церква знаходиться тільки тут. Це неправда, це скривлене розуміння християнства. Більшість членів церкви були негативно налаштовані на таку ідею. Я розумів, що як пастор, я можу просунути цю ідею, зробити 2-3 групи, на які будуть криво дивитись. Але я розумів, що ми досягнемо результату тоді, коли люди будуть вірити в це служіння, коли вони зрозуміють, що це їм потрібно. В першу чергу я хотів, щоб близькі для мене люди, з якими я здійснюю служіння, – повірили в це. Тому довелось зробити декілька кроків, щоб допомогти їм в цьому. Я їх возив на пасторські конференції, які посвячені домашнім малим групам, возив на різні семінари, де ми протягом декілька днів відпочивали і розглядали тему домашніх малих груп. Я запрошував до церкви кращих впливових пасторів, спікерів, у яких є досвід у цьому служінні. Я культивував цю тему, щоб люди слухали, бо віра від слухання. Я розмовляв з людьми особисто, озвучував проблеми, показував методи вирішення в контексті домашніх малих груп. Моя ідея – «просочити» людей цим баченням. Як результат, ми мали тих, які хотіли в цьому брати участь. За пів року до початку цього служіння назбиралось багато людей, які говорили: «Коли ми вже розпочнемо? Коли будуть малі групи?». Тоді ми почали процес підготовки лідерів. Ще не було малих груп, але пів року ми зустрічались з нашими братами і розглядали всі питання щодо цього служіння. Коли цей процес був закінчений, тоді я запросив старшого пресвітера, і ми представили церкві всіх тих служителів, яких ми підготували для цього служіння. Ми благословили цих людей і запропонували церкві вибрати собі наставників із числа цих людей, з якими вони б хотіли разом вивчати Слово Боже. І ці ж наставники мали теж зі свого боку проявляти ініціативу і запросити конкретних людей до себе в групу, яким би вони хотіли служити. Завдяки цьому обопільному процесу були сформовані малі групи. На початковому етапі до цього служіння було приєднано десь 50% членів церкви. У нас було 12 домашніх малих груп. Через 4 роки ми мали вже 20 домашніх груп, причому багато із цих груп були на стадії помноження – народження нових груп. Більше ніж 80% членів церкви були захоплені служінням в домашніх малих групах.

    Яка основна ціль домашніх малих груп?
   Їх дві. А якщо з точки зору пастора – то три. Перша ціль – служіння повинно впливати на справжній духовний ріст. Люди не зростають, просто слухаючи проповідь, а коли вони стикаються один з одним, коли вони разом досліджують Слово, коли вони служать один одному, моляться, благовістять. Тобто, перша ціль – духовне формування членів церкви. Друга ціль: малі групи повинні стати зонами благовістя, сходинками в церкву. Я не знаю, як на Західній Україні відносяться до баптистів, але в нас відношення до них вкрай негативне. Люди вважають баптистів сектою, вони просто бояться приходити в якісь культові храмові споруди. Мала група – це значно простіше. Може прийти сусід, родичі, невіруючий чоловік чи невіруюча жінка, невіруючі діти. Але вони стикаються зі справжньою церквою, справжніми християнами, вони по-справжньому вивчають і чують Слово, про них моляться і ці люди освячуються. Третя ціль домашньої малої групи, я, як пастор, хочу сказати, - лідери чи служителі ростуть тоді, коли над ними є відповідальність, а до цього вони просто хороші брати. Відповідальність зрощує нових справжніх лідерів і служителів.
Часто існує в людей думка, що церква – це не місце для соціальної допомоги. Багато противляться такому служінню, оскільки вважають, що це не основна місія церкви. Як використати те, що люди вважають непотрібним і зробити потрібним?
    Я виріс під такими лозунгами, коли всі говорили: «Ви тут не ходіть і не просіть, в нас церква не соцзабез! В церкви високе призначення – ми проголошуємо істину! Церква – це проповідниця правди» - ось таке розуміння в нас було, я про це проповідував і так колись говорив. Але коли я став пастором і мені потрібно було щось робити для росту і формування церкви, то я тоді став порівнювати те, в що ми віримо і те, що робив Ісус. Я виявив, що Ісус не думає так, як ми. Він приходив і допомагав людям, після цього часто в нього починався діалог з людьми. Він йшов там, де хворі, де потребуючі допомоги люди. Нам потрібно змінити своє відношення до людей, вони не будуть слухати наші проповіді про правду і святість, якщо не бачать нашу любов на практиці. Тому ці служіння були в потребі. Людям нема куди йти з їх проблемами, їх біллю, їх залежностями – а є церква, яка хоче їм допомогти.

    Тепер у вас є чудова можливість сказати слова побажання для читачів.
    У нас зараз якраз час формування девізу семінарії і ми дійшли до яскравої думки, що ми б хотіли сказати людям. Для мене це близько, я вважаю це серцевиною того, про що ми говоримо, чого вчимо. Це всього лише чотири слова: «Люби церкву і стань учнем». В цьому покликання. Я хочу побажати читачам, щоб вони по-справжньому любили церкву. А полюбити її можна по-справжньому лише тоді, коли ти став учнем Ісуса Христа – відданим і посвяченим.