Перший заступник Голови ВСЦЄХБ Ігор Олексійович Бандура поділився досвідом свого служіння

  В неділю 27 березня, нашу церкву відвідав перший заступник голови Союзу ЄХБ – Ігор Олексійович Бандура.
    Поділившись із нами Словом Божим, він також погодився розказати більше про себе, про його служіння. Дав цікаві поради та настанови, виходячи з власного великого досвіду.
Для тих, хто бажає збагатитись духовно – радимо прочитати!
 
   Розкажіть про вашу сім’ю, ваше служіння, покликання, працю в Союзі.
      Мене звати Ігор Олексійович Бандура. На сьогоднішній день я звершую служіння першого заступника голови нашого Союзу. На протязі більше 20-ти років звершую прасторське служіння в Одеській церкві “Благодать”. Закінчив Одеську богословську семінарію, по першій професії викладач музики, власне скрипки. Закінчував музичне училище в Тернополі. Батьки мої живуть в Тернополі, тому Західна Україна – це моя батьківщина, хоча другу частину свого життя живу в Одесі і вже останні два роки живу в Києві. В мене четверо дітей. Два сини, дві дочки. Час між посвятою в сім’ї і посвятою в служінні не завжди вирішується легко, часто відчувається напруга. І напруга вирішується іноді добре, а також часами і не дуже добре, але я думаю, що найкраще, коли ми, як служителі, вчимо нашу сім’ю з відповідальністю і розумінням того, що служіння батька, чи служіння чоловіка – це не тільки його служіння, це служіння всієї сім’ї. Де б не був чоловік-служитель, його дружина завжди з ним, де б не був батько – діти це їхня частина. Потрібно щоб сім’я розуміла, що жертовність, посвята часу, можливостей ради служіння – це наша спільна посвята. Тому я надіюсь, що мої діти мене розуміють і по мірі зростання будуть розуміти більше, оцінять ту посвяту, яка є в Божій справі. Звичайно, більше часу приходиться витрачати на поїздки, на служіння, і після того я стараюсь це якось компенсувати для сім’ї.

    Щодо вашого покликання і служіння в Союзі - як ви зрозуміли, що це ваше служіння? Чим займаєтесь і який ваш напрям у вашій праці?
     Мій шлях до служіння в Союзі був продиктований тим, що Бог завжди давав мені розуміння, що Божа справа і Божа церква є більша, ніж помісна церква, в якій ми служимо. Я, звичайно, не думав про служіння в Союзі, але ми так вчили церкву і так налаштовували один одного, щоб ми були завжди відкриті до інших церков навколо нас, до обласного об’єднання і до Союзу. Щоб наша відкритість і наша належність Божій справі – вона була завжди продиктована якимись практичними речами. Це молитва, це запрошення служителів в нашій церкві і, звичайно, це підтримка обласного Союзу, а також - фінансові пожертви. Можливо, це і спричинило те, що якимось чином брати Союзу звернули і на мене увагу. Я не сподівався на це служіння і не думав, тому що в моєму розумінні було наступне: у керівництво Союзу вибирають тільки тих, хто служив обласним пресвітером. Я ніколи не був обласним пресвітером і служив в церкві. Вона була велика, мала багато служінь, досвід був різноманітний. Але одного дня приїхав В’ячеслав Нестерук до мене і ми почали розмову про те, що вони б хотіли запросити мене до служіння в Союзі. І власне тоді вже було питання: як?, я ж не обласний пресвітер?! Але в нашому статуті є прописано служіння не лише для обласних пресвітерів, але і, як там написано, для авторитетних служителів. Ми помолилися з дружиною, поговорили з церквою і я дав згоду. Тоді мене вибрали на заступника голови Союзу. Чотири роки я звершував служіння в Союзі і залишався пресвітером церкви. Вже на минулому з’їзді мене вибрали першим заступником, після чого я передав служіння в церкві Одеси. З сім’єю переїхав у Київ. Моя головна відповідальність – це міжнародні відносини нашого Союзу з іншими баптистськими спільнотами в Європі, в Азії, по всьому світі. Також відповідаю за розвиток пасторського служіння, і як перший заступник, я повинен бути готовий завжди, щоб робити цю справу.

     Як церква відреагувала на такі зміни, що перший пресвітер менше часу в церкві? Чи були якісь проблеми з членами церкви?
    Я був щасливою людиною, щасливим служителем, тому що люди в церкві мене любили, я відчував цю любов і турботу, повагу і підтримку. Я думаю, що були люди, яким я не подобався, це людський фактор. Але якщо говорити загалом, я відчував любов і підтримку, мені було не важко служити церкві, служити людям і надихати їх до служіння. Тому цей момент, в моєму випадку, став не швидким і не простим. Я не можу говорити за людей, за їхні переживання, але для мене було не просто прийняти це рішення. На сьогоднішній день, якщо я і жалію про щось – жалію в тому сенсі, що переживаю, так це за своєю церквою. Це церква, в якій ми росли і разом братами і сестрами несли служіння, отримувавши благословіння. Ще одним ключовим фактором є команда служителів. Ми розвивали служіння так, що в нас була хороша команда і служіння не залежало від однієї людини. Церква, звичайно, багато в чому залежить від першого пресвітера, і його роль, щоб команда працювала, як команда. Часто буває так, що люди працюють з першим пресвітером, але вони не дуже добре готові працювати з іншою людиною. Тобто тут є свої виклики, свої переживання, але я пишався і пишаюся тією командою, яка була в нас в “Благодаті”, тому мої поїздки, я вважаю, сильно не позначилися на служінні церкви “Благодать”. І коли прийшов час передавати служіння – це було не просто, це було емоційно, але ми були спокійні, що церква продовжує жити, продовжує служити.

    В нас в церкві служителі, які працюють в Союзі і звичайно є  люди, які незадоволені, що пресвітера часто немає в церкві. Чому, на вашу думку, важливо підтримувати пресвітера в його служінні навіть по за межами церкви, і не нарікати?
    Я розумію почуття людей і розумію що вони думають. Їхні очікування і переживання абсолютно правильні, абсолютно законні і вони мають під собою основу. Краще, щоб пастор був повністю посвячений церкві, щоб він віддавався їм повністю. Це ідеальна умова. Тому ми дивимося з досвіду і вважаємо, що таке суміщення служінь може бути тимчасово. Рано чи пізно повинно стати питання вибору або одного, або іншого служіння. Тому що Божа справа, особливо ті відповідальності, які є в церкві, і в служінні в Союзі, настільки великі, що потребують величезної посвяти. З іншого боку, ми б не хотіли, щоб служителі, які працюють в Союзі, були відділеними від помісної церкви і ставали просто адміністраторами в кращому випадку, в гіршому – церковними чиновниками. Тоді не буде зв’язку з церквою. Душа служителя повинна коріннями йти в благодатне середовище помісної церкви. Інший випадок, коли важко суміщувати служіння першого пресвітера в церкві і відповідального за служіння в Союзі. Наприклад, ми всі – голова Союзу, заступники – ми є членами помісних церков в Києві, чи тимчасово там, звідки ми приїхали. Але ми не є першими пресвітерами. Ми розуміємо, що можемо допомагати церкві і словом і порадами, і в служінні, але ми не можемо вести зібрання постійно. Це можливо, але це не просто. Люди повинні розуміти, що є не тільки їхні переживання, але є і пресвітера і вони також люди. Не так легко іноді доводиться сім’ї такого служителя: дружині і дітям. Я це пережив, тому я розумію про що я говорю. В такому випадку, я вважаю, перше, що потрібно зробити, це подивитися на себе по-іншому. Не кожній церкві Бог дає таке благословіння, що її служителі можуть віддавати більше. Насправді, якщо подумати, це не просто пресвітер, який десь їздить, потрібно бачити, що це наша участь у більшому служінні – служінні Союзу, тоді речі трішки змінюються. Тоді ми перестаємо жалітися, що пресвітер приділяє нам менше уваги, а ми починаємо більше про нього молитися, щоб він приніс благословіння більшому колу людей. Кожен служитель має мати ширший досвід. Якщо служителя замкнути межами однієї церкви, то дуже швидко люди зауважать, що він починає повторюватися. Служитель, який має досвід десь поїхати, десь послужити, він також збагачується досвідом, розумінням. В нього погляди стають ширші, він доторкається до життя інших людей, в даному випадку, інших культур. І тому коли він повертається, я впевнений, що його проповіді змістовніші, багатші. І в такий спосіб Бог також віддає церкві за те, що церква жертвує своїм служителем. Але тим не менше, у цьому всьому потрібно знайти тимчасове, правильне розуміння. Тобто – прийняти це і підтримати молитвою цього служителя, можливо, більше про нього молитися. Можливо, колись прийде час, коли прийдеться вибирати. І тут потрібна просто довіра до Бога. Тут не повинно бути нашого церковного егоїзму, але має бути розуміння, що Бог також щось робить – і деяких служителів потрібно віддавати, деяких потрібно приймати. Питання це непросте, але його не потрібно вирішувати по-людському, зі своїми образами, претензіями. Є абсолютний шлях єднання, взаємної допомоги, особливих молитов і повного розуміння Божої волі. Якщо Бог когось забирає – Він обов’язково на його місце посилає когось іншого.

    Чому важливо церкві молитися за Союз і підтримувати його?
    Ми не можемо йти проти своєї природи. Людина може бути егоїстом, але вона не створена, щоб жити в ізоляції від інших людей. Тому людина комфортно себе почуває в сім’ї, але жодна сім’я себе комфортно не почуває в ізоляції. Є люди з таким “хуторянським” мисленням, що їм ніхто не потрібен, але це швидше наслідок пережитих травм, образ, негараздів. Ми створені Богом так, що ми шукаємо спілкування. Спочатку в сім’ї, потім сім’ї об’єднуються, ми відчуваємо, що нам комфортно належати до народу свого, і ми в своїй країні  завжди комфортніше себе почуваємо, ніж в іншій країні, де говорять іншою мовою, інші звичаї, культура, де ми не платимо податків і не маємо прав у будь-якій профіляції. Так нас створив Бог. Людина – це істота соціальна. Що закладено Христом в церкву? Що таке церква? Церква – це Тіло Христове, яке складається з різноманітних маленьких, великих помісних церков. Візьмемо в наш час – що таке церква Христова? Чи ми можемо відчувати себе комфортно, самодостатньо, залишаючись тільки в межах конкретної помісної церкви? Я не думаю. Тому що так Бог нас не створив. Якщо церква розвивається здоровою церквою, то згідно біблійних принципів в її природі завжди буде те, що робить її відкритою до інших церков. І церква переживає про інших, вона шукає можливості підтримати інших, шукає можливості служити з іншими. Нам легше зараз, тому що ми цю закладену в природі церкви потенцію – вже маємо в організованому вигляді. Ми не першопроходці. Брати, які це розуміли і відчували, коли почався євангельський рух і почали організовуватись церкви, вони дуже швидко об’єднались в Союзи. І це наша форма спільного поклоніння, взаємної підтримки і служіння Богові. Так ми реалізуємо те, що Бог заклав у нас. У віруючих, кожна церква автономна, в тому сенсі, що кожна церква має все необхідне для того, щоб служити Богу там, де вона поставлена. Але автономія помісної церкви не означає, що ми ізольовані від інших. Я б сказав, що автономія помісної церкви не дає права вибирати, чи ми хочемо, чи не хочемо бути з іншими церквами. Тіло Христове, церква – в нашій теології – має бути з іншими церквами. Форма організації нашого спільного існування, співжиття і співслужіння може бути різна. Вона була різна в різні часи, і навіть зараз в інших країнах вона не така як в нас. В Україні ми маємо таку форму, яка хороша, дієва, вона дає нам можливість найголовніше - бути єдиними, притримуватись одного вчення, допомагати один одному в наших внутрішньоцерковних питаннях – ми можемо проводити одну лінію в підготовці і рукопокладанні пресвітерів, які мають зберегти, передати сьогоднішньому поколінню віру, і ми маємо можливість спільно звершувати служіння. Тобто, ми можемо в тій чи іншій мірі бути задоволеними чи незадоволеними самою структурою, яку ми організовуємо, але якщо ми сповідуємо Біблію, ми не можемо виступати проти ідеї єдності церков, як Тіла Христового. Тому найперша біблійна ідея – ми належимо до Тіла Христового, яке більше, ніж окремо взята наша помісна церква. І кожна церква має знайти для себе практичну відповідь на питання: якщо ми частина цього більш широкого тіла, як ми з ним співіснуєм, як ми з ним співвідносимся, як ми з ним співпрацюєм разом ради Бога? Існуючий Союз дає відповідь на це питання. Структура – це те, що роблять люди, коли шукають кращу форму для співіснування церкви. Наші структури можуть змінюватись, піддаватися критичному переосмисленню, але вони повинні бути, тому що Бог створив нас духом, душею і тілом. Дух і душа існують і без тіла, але на землі, те що ми називаємо життя – це завжди дух, душа в тілі. Якщо розірвати цей зв’язок, починається смерть і потойбічне існування. Так само і церкви мають божественну складову, вона нічим не обмежена, Господь Сам турбується про збереження цієї божественної константи в Своїй церкві, але є видима сторона церкви, і її організаційна складова – ми її маємо і називаємо об’єднання церков, Союз. Коли ми говоримо цілком про Україну, то можемо щось змінювати, можемо щось критикувати, можемо щось покращувати, але бути частиною об’єднання, частиною Союзу – це благословіння для кожної церкви. Через це ми маєм багато переваг – в нас є благословіння, спільнота, але в нас є і наші обов’язки. По перше це молитва. По друге це єднання навколо Імені Христа і вчення, яке ми сповідуємо. В третє – це взаємодопомога. І також останнє – це наше спільне служіння, місіонерське служіння, служіння на збудову церкви. І тому тут важлива пожертва служителя, коли він частину часу буде віддавати іншим церквам. Ми звісно не можемо забути і про ще одну велику складову, - це наші фінансові пожертви.

   Які основні виклики сьогодні є перед Союзом і за що ми як церква, можемо молитися, щоб підтримувати Союз?
    Зараз дуже непростий час. Світ, який ми знали раніше, вже перестав існувати. Який буде світ і чи буде він взагалі – нам не відкрито. І тому найбільший виклик для служителів Союзу – це розуміти час, правильно зорієнтуватися і це розуміння, надбане в братерських роздумах, постах, молитвах за різні ситуації - передавати церкві як Боже Слово для нашого часу, як пророцтво для нашого часу, яке б могло правильно орієнтувати, яке б могло приводити до тверезості, яке б могло руйнувати наші небіблійні уяви про щасливе життя. Той же час щоб це Слово надихало і давало розуміння кожній церкві, що таке церква і як вона може служити в такий непростий
 Справа церкви незавершена, і це означає, що ми продовжуємо служити. Як ми повинні служити, куди направляти свої зусилля, який має бути баланс між певними компонентами нашого різноманітного служіння – це все залежить від того розуміння, яке Бог дає. І найбільше завдання для тих, хто в Союзі – це розуміти час, розуміти його правильно і передавати правильно братам, служителям, а служителі щоб передавали церкві. Це найголовніше і про це треба молитися. Адже для нас в цей складний час дуже багато викликів, небезпек, на сьогоднішній день, мир в державах є під загрозою – і тому нам треба бути дуже обережними, дуже розумними, щоб ми були людьми віри. Ми маємо потребу в тому, щоб церкви молились. Якщо Бог дасть нам це Слово, то воно зробить все інше. Амінь!