Інтерв'ю з ректором УБТС Ярославом Пижом


Виходець Бориславської церкви, ректор Української Баптиської Теологічної Семінарії, доктор філософії, чудовий проповідник і добрий сім'янин - Ярослав Пиж - поділився своїм досвідом із життя та служіння. Відповідаючи на запитання Ярослава Стащака, брат висловив свої думки на основі Слова Божого, дав цікаві поради для служителів і взагалі для усіх членів церкви. Рекомендуємо прочитати...


Розкажіть коротко про себе.
    Мене звати Пиж Ярослав. Народився я в місті Бориславі. Моя домашня цервка - це Бориславська. Я ще пам’ятаю старий Дім Молитви, тому що туди ходив, коли був малим, - баба мене водила. Сидів на балконі під дахом. В нас був один такий випадок смішний, ми принесли м'яч від настільного тенісу і бавились там, він нам впав по сходах і стукав по кожній сходинці під час проповіді. То мої спогади…
    Якщо говорити про новий Дім Молитви, тоді я вже активно почав відвідувати зібрання десь у 89-му році. Як тільки Дім Молитви побудувався, то зразу я почав регулярно відвідувати. Активним членом молоді став 90-го року. Мене пробували записати в недільну школу, але їм не вийшло, я відбув два заняття і пішов. Робив багато прикрості своїм вчителям, і задавав всякі питання. Але наш вчитель (тьотя Надя Вавренюк) давала собі ради з такими, як я.
    Особливий вплив на мене справив Іван Миколайович Романюк, тому що він постійно всіх і завжди спонукав до навчання. І я йому повірив. Я поїхав вчитись у Обнінськ, це був цікавий досвід. Був 94 рік.
    Коли говорити про молоді роки, то в мене вони були пов'язані з бажанням щось змінити, щось доказати, комусь послужити, щось нове зробити. Приємно, що тоді ми мали силу все це робити. Із нашим керівником молоді, Романом Бубняком, ми багато чого встигли зробити. Приймали участь у всяких заходах, євангелізаціях. Коли згадувати свої молодечі роки, то скажу, що молодь ніколи не треба було до чогось спонукати, їх треба було до чогось направляти. Завдячуючи Аврааму Байблу і серії 2/7, в нас був напрямок розвитку - малі групи, в які ми самі ходили і інших брали, і тому, в принципі, мої молоді роки були дуже цікаві в тому відношенні, що було дуже багато всякої діяльності.
    Звичайно, в Бориславській церкві моя присутність в молоді була обмежена, тому що в 95-му році я поїхав на навчання, і десь приблизно 5 років я був у молоді в церкві.

Можете пригадати як ви покаялись? Як Бог знайшов вас?
    Покаявся я самостійно після читання Євангелії. Зажди хотів прочитати Євангелію, тому що ніколи її не бачив. Оскільки виростав у часи, коли Євангелія не була всім доступна, то як тільки мені дали її в Домі Молитви, я став дуже щасливим, що міг її читати. Коли я читав, то Бог мені відкрив те, що я є грішник. Я зрозумів, що без Бога дорога тільки до пекла. Я не був великим грішником, тому що я покаявся в 12 років, але я розумів, що без Бога ніяк. У мене не було якихось радикальних змін у поведінці між тим, що було до 12-ти років і після. Мабуть, один елемент, який у мене був присутній у покаянні, - це те, що мені треба було свідомо вибрати Бога, оскільки в сім’ї вибір Бога не заохочувався. Коли я вибрав Бога і почав ходити на зібрання, мені довелось придумувати всякі схеми для того, щоб попасти на зібрання, оскільки батько мене не пускав. Я часто говорив своїм батькам, що в неділю зранку йду в кіно, а замість того я йшов до церкви. Тому мій досвід відрізняється від досвіду дітей віруючих батьків, бо в мене було досить активне протистояння в сім’ї. Звичайно, воно не супроводжувалось актами насилля, але воно допомагало розвивати в мені мою творчу натуру. Оскільки в мене з творчістю не дуже зле, то я зразу знайшов за допомогою моєї сестри метод, як викрутитись з даної ситуації - я став активним відвідувачем кінотеатра, хоч насправді я ніколи не був у ньому в неділю зранку.

Розкажіть коротко про вашу сім'ю і поділіться історією вашого одруження.
    Зі своєю дружиною я познайомився, коли мені було 15 років. Я не знаю, чи радив би молодим людям, щоб вони знайомились в такому віці з іншими. Якщо в них є голова на плечах, то хай знайомляться. Дивна річ в тому була, що ми вчились в одній школі, відвідували одне зібрання, а я її хіба зауважив тоді, коли в хорі почав співати. Чого я в хорі співав, я сам до цього дня не розумію, в мене до співу нема ні любові, ні таланту. Але я тоді її зауважив, і одна річ, яка мене зачарувала в ній, це її неприступність. Вона нікого до себе близько не пускала. А так як я по природі є людина, яка любить виклики, то для мене це стало дуже цікаво. З 15 років я почав до неї «бити клина», ну і пробив стіну десь років через три! У 18 років, ну майже 19  ми одружились, і живемо дуже добре останні 20 років. Я б, звісно, не проти швидше одружитись, але ми не могли.

Сьогодні ви ректор семінарії і активно її розвиваєте. Як ви стали тим, ким ви є сьогодні?
    Дозволь мені вернутись трішки назад. Коли ти дивишся на те, що було, ти зауважуєш одну річ - Бог створює умови навіть у нашому дитинстві і молодості, і коли ми досягаємо зрілості, Він формує кожного із нас для якоїсь конкретної цілі, яку Він має. Що я маю на увазі? Коли я почав активно відвідувати зібрання і включився в служіння, сталось так, що мої батьки були дуже зайняті, вони багато працювали і тому не мали багато часу на мене. Одна цікава річ - вплив батьків на мене у віці десь з 13 до 18 років був дуже мінімальний, і я, як особистість, формувався вже під впливом нашого молодіжного керівника - Романа Бубняка, Авраама Байбла і інших людей, з якими я спілкувався в церкві. Я думаю, що формування особистості в контексті церкви і зібрання в мене відіграло дуже важливу роль, тому що з самого початку мого свідомого життя помісна церква для мене була чимось високим і важливим.
    У віці 13-років, можливо, 14-ти, це був 90-й рік, коли Авраам Байбл приїхав до Бориславської церкви і мав зустріч з молоддю, то він розказував про своє місіонерське служіння. І Бог використав цей час для того, щоб мені виявити свій поклик чи причину мого життя. Він мені чітко сказав, щоб я служив для Його церкви.
    На превеликий жаль, я не міг зрозуміти, що значить служити для Його церкви, тому що ніяким чином не був зв’язаний з Його церквою, і сім’я в мене не була церковна. Але в цей час, на цій зустрічі з молоддю Господь якимось надзвичайним чином проговорив до мене - і я почув Його слова. Він не часто говорить до мене, але деколи говорить, і Він сказав чітко: «Я хочу, щоб ти служив Моїй церкві». Цей випадок для мене був особливим, я пам’ятаю ніч свого покаяння, і пам’ятаю обставини, при яких я покаявся, і так само я пам’ятаю день того поклику, який я почув від Бога. І тому я розумію, що не багато людей мають таке щастя, чи таку привілегію, яку Господь вирішив мені дати. З самого початку я знав, для чого я буду жити, і вже коли я прийняв цей поклик, я не чітко розумів, що я буду робити. Але я почав шукати можливостей у досягненні цього поклику. Перше, що я зробив, я знайшов місце, де можна щось дізнатись і чогось навчитись.
    На той час в Україні було лише одне місце навчання - в Києві. Я поїхав в Київ у біблійну школу, щоб вчитись і дізнатись, що я можу зробити для церкви. Я пригадую свій підлітковий вік, і тепер, коли я дивлюсь на цей час, то бачу, як Бог особливо формував мене тоді. Я впевнений, що цей вік є дуже важливий і особливий для розвитку та формування людини. В моєму випадку ці роки визначили вектор мого життя. Те, як я живу і як я рухаюсь, те, ким я є сьогодні, - все це було визначено в підлітковий вік. Коли говорити про найважливіший час життя, звичайно, якщо це можливо, то потрібно досягати людину в підлітковий вік, бо, на мій глузд, - це найважливіший час. Тому молодіжне служіння і праця серед молоді є не просто важливою, але надзвичайно важливою.
    Після закінчення інституту у Києві я навчався в Обнінську. Згодом у Московській семінарії. Після закінчення цієї семінарії у моєму житті трапилась криза, якої я не чекав. Коли ми повернулись назад до дому, я працював у Трускавці на місії. Там була біблійна школа, і мене запросили там працювати. З 1999 року по 2001 рік я працював деканом. В нас було 25 студентів, які вчились, і це був дуже добрий час. Але у 2001 році обставини змінились, і у моєму житті настав період, який я називаю «кризою свого поклику». Мабуть, подібний час був у Йосипа, коли він переживав не кращі свої роки в Єгипті. Я був дуже захоплений діяльністю, яку ми вели в біблійній школі, це мені подобалось, праця зі студентами і пасторами. А потім змінились обставини і сталось так, що ця праця закінчилась і я почав робити якісь звичайні справи, які були пов`язані з працею на місії. Але в той момент я зрозумів, що те, що я роблю, - воно не є тим, що мені подобається, і не приносить ніякого задоволення. Воно стало для мене таким тягарем, що я не міг його знести. Бо це не відповідало тому поклику, який я чітко почув від Бога.
    Я вірю, що це було Боже ведення чи провидіння, і в якісь мірі це була дорога впокорення і розуміння, що таке твій поклик і що ти можеш робити. Це була тяжка дорога. Кожен день, коли я приходив додому, мені здавалось, що я промарнував цей день, який прожив. І кожен новий день починався з думок, що мені доведеться робити те, що я не хочу. Цей період тривав не довго, але він був дуже яскравий та болючий. Він тривав десь два-три роки.
    Моя діяльність в церкві була дуже обмежена внаслідок сімейних обставин. Насолоди від роботи я ніякої не отримував. Я почав ставити Богу запитання і дуже хотів отримувати відповіді, але не отримував…
     У 2004 році Іван Миколайович Романюк запросив мене викладати в семінарії, тоді якраз вона сформувалась і тільки починала функціонувати. І якраз тоді в життя пробився промінь яскравого світла, я зрозумів що я повернувся до того, до чого кликав мене Бог. Я почав свою діяльність в семінарії, почав викладати, а потім пішов далі сам вчитись. Вже у 2012 році повернувся в Україну з Америки, після свого навчання. І тепер активно займаюсь служінням у семінарії.
  
Коли стається криза у житті людини, подібно як у вас, що робити людям? Що б ви порадили?
        Всякі життєві кризи виникають внаслідок сукупності якихось факторів. В моєму випадку це була робота, сім’я, можливо, мій вік молодий, тому криза ніколи не залежить від одного фактору. Якщо взяти життя Йосипа, то його криза була пов’язана з багатьма елементами: перше - це те, що він втратив сім’ю, потім він не розумів, що Бог хоче від нього, він попав в інші обставини, і ці обставини дуже швидко мінялись. Тому криза не є наслідком якоїсь одної речі, вона є наслідком сукупності таких речей. Тобто, якщо щось одне трапилось - це ще не криза. Щодо поради, то, мабуть, тут є один принцип, який треба пам’ятати - на складні речі немає простих відповідей. Не можна мати один рецепт на всі обставини. Всі складні ситуації вимагають багато зусиль, щоб зрозуміти їх і вийти з них. Немає такої поради, яка буде для всіх універсальна і всім поможе, і виведе з якихось складних обставин чи криз. Складні обставини вимагають складного пояснення. Це принцип, якого я притримуюсь. Я можу сказати, що я робив в таких обставинах - я не здавався обставинам, боровся з ними, не приймав їх, не змінив свій поклик, чи розуміння свого поклику. Я не пішов займатись чимось іншим, але шукав, як знайти вихід. Тяжкі обставини ставлять людину під сумнів, її поклик, те, що вона має робити, основну причину її життя. Коли людина ламається і приймає ці обставини, вона стає жертвою в першу чергу самої себе, тому що вона зраджує розумінню того поклику, яким кличе Бог, і також стає жертвою обставин чи інших речей. Тому моя основна порада - ніколи не зраджувати своєму поклику, тобто якщо людина знає, для чого Бог її кличе, то ні під яким принципом не потрібно зраджувати цьому. Диявол намагається зробити все для того, щоб людина відійшла від свого поклику і замінила його чимось іншим.

Від вас прозвучала думка, що служіння і робота - це одне і те ж. Що ви мали на увазі?
    Одна із парадигм, яку я бачу у наших церквах, - це розділення святого і грішного, церковного і світського, віруючих і невіруючих. Воно дуже сильно сидить в кожному із нас і в нашому розумінні. Впродовж життя, читаючи різних авторів, спілкуючись з різними людьми, - я усвідомив те, що Царство Боже не закінчується церквою. Царство Боже - це значно більше, ніж община, чи церковне життя. Христос прийшов на цю землю і прожив життя у всіх його подібностях, які ми маємо, він працював як тесля, ріс дитиною, був у сім'ї, мав ті ж самі обов’язки, як і ми. І таким чином він освятив не тільки частину життя - коли він був у храмі чи навчав, але всі стадії і етапи людського життя. І тим самим Він сказав, що все життя є добре, бо так його створив Бог.
    Що мені у церкві було вкладено, це те, що служіння є тільки те, що коїться в межах Дому Молитви, так от, я, мабуть, з тим не погоджусь і скажу, що служіння - це все те, що не коїться в межах Дому Молитви. Тобто ви можете своєю професійною діяльністю бути служителем. Якщо ж Бог вас кличе вас працювати в церкві, то тоді я роблю це в межах церкви. Я переконаний, що такого поняття, як служіння, - немає. Тому що кожен із нас закликаний до чогось, і ми щасливі коли робимо те, до чого покликав нас Бог - чи то в професійній сфері діяльності, чи то в церковній. І тому це така надумана різниця між одним і другим, і вона нічого корисного не робить. Тому одна із цінностей нашої семінарії - місійність. Мені здається, що місійність підкреслює факт, що всяка діяльність чи в церкві, чи поза межами церкви має бути спрямована на людей, які не знають Бога. Коли я працюю в семінарії, де людей незнаючих Бога не так багато, я всеодно буду думати про них і як їх познайомити з Богом. Тому я не вважаю, що є різниця між служінням і роботою. Робота - це і є служіння, а служіння саме по собі не існує. Співати в хорі - це не служіння. Бути дияконом в церкві - це не служіння. Це обов’язок! Тому що ми це все робимо для себе. Тобто через це ми обслуговуємо самих себе. Церковні функції - це не служіння, це обслуговування самих себе. Будь-яке служіння в такому розумінні, як говорить Євангелія, - це коли ми є світло для світу. Неможливо досягнути людей у межах віруючого кола.
   
Тобто текст «Робіть добро усім, а найбільш одновірним» означає, що коли ми робимо добро своїм - це не служіння, а коли іншим - це служіння?
    Коли ми направляємо цілеспрямовано свої сили на тих людей, від яких ми нічого не отримаємо, тоді ми справді є Христовими учнями. Найбільше надхнення для мене - це 25-й розділ Матвія, де Христос розділяв на овець і козлів. Ці всі справи, які чинили вірні Йому люди, були пов’ язані зі світом. Більше того, в Матвія у 7-му розділі є категорія людей, які кричали, що вони іменем Христа виганяли демонів, а це релігійна діяльність, а не служіння, і Христос каже: «Відійдіть».

Але і без релігійної діяльності нікуди. Тобто без обслуговування церкви вона не буде функціонувати. Тоді як правильно назвати: робота в церкві, чи її обслуговування?
    Звичайно, що я під сумнів не ставлю важливість цього процесу, і аж ніяк не кажу, що цього не потрібно. Але коли це стає самоціллю, то це і стає нашою смертю. Коли церква починає існувати тільки сама для себе, тоді вона вмирає, як церква.
    Я не знаю, скільки нам часу буде потрібно, щоб усвідомити те, що бути хористом чи дияконом і робити щось для самих себе, - ніяк не означає служіння. Коли ця діяльність спрямована на самих себе, ми не служимо, ми обслуговуємо себе.
    На жаль, наші зібрання стали твариною для нас самих. Ми тварину кормимо, обходимо, ми пильнуємо за нею, ми дбаємо про неї, але вона забирає у нас все. Церква на землі не існує для самих себе. Наша приручена тваринка хоче їсти, існувати. І тоді все наше життя направляється на підтримування нашої тваринки.

Як ви думаєте, який вихід із ситуації? Що потрібно зробити, чи змінити?
    Я часто розказував цей приклад. Мої батьки мали поле і багато на ньому працювали. Вони сіяли гречку і ще інше. Вони прикладали багато зусиль. Так само їм треба було помагати. Я, звичайно, цього не любив. Але, тим не менше, мене зранку зганяли з ліжка і заставляли йти працювати. Я мусив іти робити. А потім я виріс і подумав: зранку вони просинались і гнали мене на поле йти працювати, а хто їх заставляв там працювати з самого ранку? Чому вони йшли? Сама ініціатива була в них, це була їх робота, це була справа їх життя. Вони хотіли щось досягнути у своєму житті. Так от, до тих пір, поки кожен член нашої церкви не збагне, що церква - це його справа і відповідальність перед Богом та своїм ближнім, до тих пір ми нічого не змінимо. Ми силою до Бога нікого не заженемо і не зможемо загнати. А я вірю, що Бог Всесильний, і Його захищати не треба, Йому не треба помагати, Він знає що робити. А ми чомусь беремо на себе обов’язки, які не є наші, женемо людей до служіння, переконуємо їх в цьому. Але ж насильно любити Бога неможливо! Так само із цервою. З того моменту, коли мені Бог дав цей поклик служити церкві, - мене ніхто зупинити не може, і не зупинить, тому що це моя власна справа.
     Щодо практичних речей. Перше, що треба зробити, - то почати проповідувати Євангелію так, як там написано, а не так, як ми думаємо. Це часто велика проблема, тому що кожен говорить свої думки. Друге - ми кожну неділю проповідуємо про щось, кажемо, що Дух Святий так відкрив, але потрібно проповідувати книгу за книгою, вірш за віршем, тому що в цьому є вивчення Біблії. Чому ми - ті, які кажемо, що знаєм Біблію, - не читаємо її навіть разом, або не проводимо достатньо часу з нею? Тут насправді є багато речей, але зміна починаєтсья від читання Слова Божого. Іншої немає. Основна функція пасторів в церкві в тому, щоб вони проповідували Писання. Церква є наслідком того, що проповідується. Люди, які приходять в зібрання, кожну неділю слухають нас, тих, які говорять і проповідують. Тому причина того, чому вони є такі, які вони є, - не в них, а в нас, в тих, які проповідують.
    Я завжди використовую приклад Неємії, коли він відбудовував Єрусалимську стіну. Він прийшов, подивився і почав робити. І вони стіну відбудували за 52 дні. А хто відбудовував ту стіну? Він же з собою не привів працівників! Відбудовували ті ж люди, які жили в Єрусалимі. А скільки часу стіна лежала розбитою? 150 років, і це багато часу. І він зміг переконати тих людей в тому, що їхня відповідальність - це відбудувати цю стіну. Ось Неємія, якому Бог дав поклик. Я вірю, що в світі є люди, яким Бог дав поклик робити щось для церкви. І в той момент, коли ми повіримо в той поклик і переконаємо інших людей у важливості цього, ми зміним церкву. Але зміна церкви починається зі зміни відношення кожного з нас.

Тоді у мене виникає запитання: як має виглядати християнин сьогодні? Якими цінностями він має жити?
Це дуже добре запитання. Я сповідаю три цінності: біблійність, місійність і відповідальність.
    Біблійність. Коли говорити про християн - це перша риса, яка має бути в них, це те, що вони люблять Бога і людей. Не можна любити Бога, коли не любиш ближнього. Людей важко любити, особливо коли ти не любиш Бога. Тому в першу чергу - любов до Бога, а тоді любов до людей. В нас не хватає людей, які люблять Бога і людей, і це я говорю про християн. Я не знаю, що ми такого робимо неправильного, але люди, які не знають Бога, мають в собі достатньо сили любити українців, любити ближніх, і навіть готові за них віддати життя. Вони вмирають на майдані і на війні. Але ми людей не любимо, ми українців не любимо. Ми любимо себе, а не свій народ. Коли ми будемо мати відвагу, як Павло, який колись сказав: «Нехай Бог викреслить мене з книги життя, щоб мої брати були там», ось тоді ми справді полюбимо людей. Це складність, з якою ти зустрічаєшся кожного дня. Це перша риса, якої бракує.
    Місійність. Ми часто себе обдурюємо дуже сильно. Обдурюємо тим, що проповідуємо самі собі, служимо самі собі, ми живемо самі для себе, і нам добре. Подивись, про що ми говоримо і дискутуємо. Ми дискутуємо про те, що святе і що грішне (на нашу думку), що нам подобається і що недопустиме (знову ж таки, на нашу думку). Ми більше часу тратимо на те, коли обговорюємо, як покарати людину за гріх, який вона вчинила, ніж про те, як їй помогти вийти з цього. Що важливіше? Ми не думаємо, чи покається вона, чи ні, але головне покарати. Ми часто судимо людей, які поводяться не так, як ми. Ми називаємо це гріхом, і нам не цікаво, чи Бог бачить в цьому гріх. Ми не приймаємо ніякі інші конфесії, інші світогляди, ми зразу все засуджуємо. Місійність виходить із любові до Бога і до інших людей. Ти не можеш служити людям, якщо ти не любиш їх. Тому Біблійність і Місійність є пов'язаними. Друга риса, яка виходить з першої цінності, полягає в тому, що ми повинні зрозуміти, що нам дане наше життя не для того, щоб ми прожили його для себе, а для того, щоб ми прожили його для когось іншого. Для тих, які потребують нас. Христос прожив життя для мене і для нас, і якщо ми стали Його учнями, то ми повинні збагнути, що наше життя належить не нам, а належить Христу. Так я Павло написав до Галатів: «Живу не я, а Христос проживає в мені». А тепер подивись на «того Христа», який проживає в нас. На щастя, справжній Христос - інакший.
    Відповідальність. Це остання цінність, яка по-іншому звучить - підзвітність. Вона впирається в найсвятіше. Я беру відповідальність сам на себе, а не хтось за мене. Почуття обов’язку ні до чого не приводить людей. Христа насильно любити не можна. Насильно Його послідовником бути не можна. Йому такі не потрібні. Нам іноді страшно це сказати, бо ми думаємо, що всі в церкві розбіжаться. Чи може бути християнин справжнім християнином, який не живе для Христа? Нам страшно щось зробити нове, нам страшно рухатись вперед, нам страшно називати речі своїми іменами. Нам хочеться жити спокійно. Але саме тоді, коли ми живемо спокійно, ми вмираємо як церква.

Ви маєте можливість побажати щось для наших читачів.
    На складні запитання немає простих відповідей. Я думаю, що кожен повинен щиро запитати себе, чи він любить Бога. Але насправді щиро і відкрито. Не перед кимось, не з кимось, а самі. Це просте запитання: «А чи люблю я Бога?» І в той момент, коли ми зможемо знайти в собі сили і мужності дати відповідь, якщо ми скажемо «ТАК», то хай Бог дасть нам мужності запитати: «Господи, а що ти хочеш від мене?». Я недавно згадував історію навернення апостола Павла по дорозі в Дамаск. Коли він побачив Бога, він знайшов мужності сказати, що він Його любить. Він сказав, що все, що він робив, то це ради Бога. Але коли Той Бог явився Павлу, Він не поставив під сумнів його любов, але він поставив під сумнів те, що він робив від незнання. З того моменту, коли Павло зрозумів справжню ціль, він не заспокоївся ні на мить, щоб виконати Боже покликання. В нас часто немає мужності запитати: «Господи, що ти хочеш, щоб я зробив?»
    Моє побажання є складним. Запитати себе, чи ми любимо Бога, і якщо ми скажемо «ТАК», тоді ми повинні запитати, що Бог хоче від нас, і не заспокоїтись ні на мить, до останньої секунди життя, щоб робити те, для чого Бог нас творив. У кожного з нас є причина нашого життя. Всі її мають.
Я стараюсь так жити…